Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван 

Я повертаюся додому, трохи стомлений, але з хорошим настроєм. Хочу просто зайти, побачити Ніку, обійняти її, притиснути до себе.

Відчиняю двері, заходжу у квартиру.

Дивно. Тихо.

У вітальні її немає.

— Нікусь? — озиваюся, проходячи далі вглиб квартири.

Тиша.

Може, вона заснула?

Йду до своєї кімнати, уже уявляючи, як вона лежить там, скрутившись клубочком, чекаючи на мене.

Але коли відкриваю двері — завмираю.

Що. За. Хрінь?

На моєму ліжку, розкинувшись, немов якась модель на фотосесії, лежить Крістіна.

У білизні. Червоній.

Мереживо обтягує її тіло так, ніби вона спеціально це підбирала, щоб виглядати якнайсексуальніше.

Вона посміхається.

— Привіт, коханий.

Я навіть не одразу можу видати хоч слово.

— Бляха... Що ти тут робиш?

Голос хриплий, напружений. Всередині все закипає.

Вона підводиться з ліжка, плавно, наче кішка. Робить кілька кроків до мене, її стегна хитаються в такт її рухам.

— Скучила за тобою, Іване.

— Де Ніка? — рубаю різко, не даючи їй підступитися ближче.

Крістіна зупиняється, її посмішка стає тонкою, майже отруйною.

— Втекла.

— Що ти зробила?

— Я просто представилася. Сказала, хто я така.

Грьобаний театр.

Я роблю крок уперед, але Крістіна раптово кидається мені на шию. Її руки змикаються за моєю спиною, губи тягнуться до моїх.

— Давай просто забудемо про все, га? — шепоче вона.

Я відвертаю голову, ледве стримуючись, щоб не зірватися.

— Крістіно, відійди.

Вона спирається руками мені на груди, дивиться так, ніби їй боляче.

— Що з тобою сталося? — каже з розчаруванням. — Ти мене не радий бачити?

Я зціплюю зуби, беру її за талію і відсуваю від себе.

— Одягнися.

— Серйозно? — вона зводить брови. — Ти не зрадів мені, не обійняв, не поцілував, ще й женеш?

Вона починає нервово шукати свою сукню, обурено сопучи.

— Іване, я тебе люблю, ти розумієш? — її голос тремтить, але я знаю цей тон. Це не від щирого болю, а від злості. — Я нарешті зрозуміла, що без тебе не можу!

Я різко зітхаю.

— Серйозно? Зрозуміла? А де ти, бляха, була, коли мені було хріново? Де ти була, коли я лежав у лікарні, коли не знав, чи зможу нормально ходити?!

Вона відводить погляд, губи стискаються.

— Ти сам мене відштовхнув.

Я гарячково сміюся.

— Ні, Крістіно, ти сама пішла. Сказала, що більше не можеш бути з тим, хто постійно ризикує життям. Що тобі потрібен чоловік, який буде поруч, а не той, хто живе між пожежами і викликами.

Я роблю крок ближче, впиваюся в неї поглядом.

— І тепер ти тут? Вирішила, що я так просто візьму і забуду?

Вона опускає очі, але ненадовго. Потім знову дивиться на мене з викликом.

— І що? Тепер у тебе нова іграшка?

Моє тіло напружується.

— Не смій так говорити про Ніку.

— А що? Вона що, краще за мене? Думаєш, вона не втече, коли дійсно зрозуміє, хто ти такий?

Я більше не витримую. Хапаю її за лікоть і веду до дверей.

— Іване, пусти!

— Вийди.

— Я не жартую, я тебе люблю!

Я рвучко відчиняю двері, буквально виставляю її за поріг.

— Я тобі не вірю.

Вона розлючено дивиться на мене.

— Подивимося, що скаже твоя Ніка, коли дізнається, що я тут була.

І пішла.

Я стою у дверях, поки її фігура не зникає.

Вдих. Видих.

Закриваю двері, але всередині мене нічого не заспокоюється.

Різко підходжу до столу, хапаю чашку з чаєм і з усієї сили жбурляю її в стіну.

Гучний тріск.

Серце гупає в грудях, дихання важке.

Бісова жінка.

Я повільно опускаюся на диван, проводжу руками по обличчю.

Ніка пішла.

Вона бачила її. Чула її слова.

Вона мені не повірить.

Чорт.