Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван 

Я сиджу на дивані у своїй квартирі, але всередині мене немає спокою.

Я не можу просто сидіти.

Ніка там. Поверхом вище. Одна. І вона думає, що я її зрадив.

Я стрімко піднімаюся на ноги й прямую до дверей.

Мені треба поговорити з нею.

Виходжу, підіймаюся сходами. Серце гупає в грудях.

Перед дверима її квартири я зупиняюся, проводжу долонею по волоссю, роблю глибокий вдих.

Стукаю.

— Ніка, я знаю, що ти там. Давай поговоримо.

Тиша.

— Будь ласка, вислухай мене. Я все поясню.

Знову тиша.

Я стукаю ще раз.

І тоді чую її кроки.

Вона там. За дверима.

Я опускаю голову, кладу долоню на дерев’яну поверхню.

— Будь ласка, відчини.

Відповіді немає. Але я відчуваю, що вона стоїть з іншого боку, слухає.

Мені хочеться вибити ці двері, взяти її за руку й змусити подивитися мені в очі.

Але я не можу.

Тому просто сповзаю спиною вниз і сідаю на підлогу, прихилившись до стіни біля дверей.

— Якщо не хочеш відкривати, нехай. Але хоча б послухай мене, добре?

Тиша.

Але я знаю, що вона чує.

— Я познайомився з Крістіною кілька років тому. Спочатку все було добре. Вона була красивою, яскравою, сміливою. Їй подобався мій азарт, моя любов до ризику. Вона завжди казала, що я справжній герой.

Я стискаю пальці в кулак.

— Але це швидко змінилося.

Я заплющую очі, згадуючи той день.

— Коли я потрапив у лікарню після однієї пожежі, вона прийшла до мене. Але не для того, щоб підтримати. А для того, щоб сказати, що більше не хоче такого життя. Що вона не може постійно боятися, що одного дня їй подзвонять, і це буду не я, а мій напарник, щоб повідомити про мою смерть.

Мій голос стає жорсткішим.

— Вона сказала, що їй потрібен стабільний чоловік. Що їй страшно. Що вона не хоче жити з тим, хто кожного дня ризикує життям.

Я тру долонями обличчя, нахиляю голову назад.

— І я її відпустив.

Глибокий вдих.

— А сьогодні вона з’явилася знову. Думаєш, я її кликав? Що хотів бачити?

Смішно.

— Вона просто зайшла і вирішила, що все можна повернути назад. Що я забуду, як вона пішла.

Я коротко сміюся, але в цьому сміху немає нічого веселого.

— Я вигнав її, Ніка. Але вона вже встигла зробити свою справу, правда?

Тиша.

Моя голова опускається.

— Ти думаєш, що вона була зі мною весь цей час. Що я брехав тобі.

Я стискаю кулаки.

— Але ти маєш знати, що я не брехав тобі жодного разу.

Я не той, хто зраджує.

Я проводжу пальцями по дерев'яній поверхні дверей, ніби хочу доторкнутися до неї.

— Ніка, мені плювати на Крістіну. Я не хочу її. Не хочу її брехні, її страхів, її бажання мене змінити.

Я заплющую очі.

— Я хочу тебе.

Тиша.

— Я люблю тебе.

Жодного звуку.

Я затримую подих. Серце шалено гупає в грудях.

Будь ласка, відкрий двері. Будь ласка.

Але двері не відчиняються.