Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Вперше в житті ми лишились зовсім самі. Було моторошно, не дивлячись на те, що ми зашторили всі вікна, і зачинили всі двері. До вхідних дверей Аліса вирішила підставити стілець, для надійності. 

На випадок відключення світла, я розставила по всім кімнатам господарський запас свічок, який ми знайшли на горищі, та поклала по коробці сірників. Вірогідність пожежі лякала менше, ніж раптова і абсолютна темрява. 

- Може вимкнемо холодильник? - я запитала Алісу, поки та вмивалася на ніч. Ми вирішили, що варто відкласти приватність до спокійніших часів, та чергувати біля дверей, поки вмиваємось та чистимо зуби. 

- Ні, не треба. Його гудіння заспокоює, ніби він пов’язує нас із зовнішнім світом. - відповіла Аліса, витираючи рушником обличчя. Дотепно, звісно: холодильник - зв’язок із зовнішнім світом. 

Я вирішила відкласти навушники, якими я зазвичай відокремлювалася від реальності, вмикаючи по колу свій плейлист. Звісно зараз втекти від дійсності хотілося як ніколи, однак нічого не чути було небезпечно. 

Мені так хотілося, щоб пролунав стукіт в двері, і мамин голос почав обурюватись, чому зачинено, і одночасно дуже боялась цього. Нам все ще було страшно зайти в її кімнату, тому ми навіть підперли двері стільцем. Всі інші двері ми вирішили залишити відчиненими. 

Ми вимкнули верхнє світло, залишивши настільну лампу як нічник. В цьому тьмяному світлі ми спершу пограли разом в карткову настолку, яку брали для гри з усією сім’єю (хоч вдвох було не так цікаво), а потім сиділи поруч, кожна в своєму телефоні.

На душі було млосно. На фоні останніх подій тривога не стихала, однак зараз я відчувала щось незрозуміле, незбагненне. Так хотілося, щоб повернулися батьки, щоб тато знову жартома наїжджав на маму, а вона мовчала та ображалася. Я сердилась а Аліса бухтіла. І щоб ми всі разом сміялися над якимось тупим жартом, зрозумілим тільки нам. І сперечалися, і допомагали один одному. Звично, знайомо. Щоб були проблеми, які насправді не були проблемами. 

Мені здалося, що щось стукнуло в двері. Аліса не відриваючись від телефону теж насторожилась. Врешті решт в цьому домі було багато різних звуків, притаманних старим будинкам. В своїй квартирі ми не помічали навіть гучного гулу механізмів, шум води в трубах, тому що це звичайні звуки, повсякденні. Зараз же, враховуючи ситуацію, ми напружувались від будь-якого звуку. 

Було вже досить пізно, і нас треба було б лягати спати, однак лягати першою жодна не наважувалась. 

Коли у вікно постукали, годинник на телефоні показував трішки за північ. Ми з Алісою дружно підстрибнули, в нічній тиші обережний стукіт здавався дуже тривожним і моторошним. Аліса дивилася на мене величезним очима, і чекала, що я як старша, щось зроблю. В такі моменти, я ненавиділа бути старшою. Мені дуже хотілося, щоб це виявилась мама, але все ж, я обережно запитала: 

- Хто там? 

Мимоволі я постаралась говорити дорослим голосом, сподіваючись, що це додасть мені впевненості: 

- Доню, відчини! Це я, тато! 

Я радісно обернулась до Аліси. Вона стояла, мимоволі розкривши рота від здивування, але ніякої радості на її обличчі не було. Тільки сильний страх. Саме цей страх мене більше всього і налякав, змусив напружитись. Я не відсунула фіранку, долаючи перший порив. 

- Тато? 

- Так, відчини. Я дуже сильно хочу їсти. Голодний. 

Я ще раз поглянула на Алісу. Вона одними губами шепотіла: ні, ні. І тут мене щось штовхнуло зсередини: тато не зміг би приїхати так швидко. Хто б там не був, це точно не тато. Хтось, хто дуже сильно старався говорити татовим голосом. Але виходило якось хрипло, по старечому навіть. Звідки вони знають голос тата? Мене кинуло в холодний піт. 

- Відчиняйте! Швидше! 

Голос тата став злішим. Чому він хотів щоб ми впустили його через вікно? Чому не через двері?

- Відчиняй! 

- Ні!  

Я не очікувала цього від себе. А раптом це все ж таки тато? Якби можна було зателефонувати йому і спитати прямо. Але ж я і так можу прямо спитати.

- Дочко! Відчини негайно, погань! 

Аліса заплакала за моєю спиною. Що це за гидкий металевий голос? Хіба тато сказав би так? А якби сказав? Він приїхав вночі, не зміг з нами зв’язатись, а тут ще й дочки його в дім не впускають… Голодний. 

Голодний? 

- Йди геть! 

Я сама не розуміла, чому мені так нескінченно страшно, до мурах, до крижаного холоду десь в районі сонячного сплетіння. 

Для чого ми переговорюємось так коли я можу подзвонити? Може вдасться йому додзвонитись, де ж я поділа телефон? 

- Я тобі зараз руки повідриваю! - пообіцяв за вікном вже зовсім не тато. Я аж задихнулась. 

Аліса почала тихенько вити від жаху, впиваючись нігтями мені в руку. 

- Відкрий негайно, дочко! Я голодний! Негідниця, хоч сестру мені віддай або сама виходь! 

Він навіть не знає наших імен. Чи вона? 

Аліса закрила вуха долонями і зарилась обличчям в подушку. Я залишилась зовсім сама. 

А якщо він розіб’є віконне скло? Що треба робити? Дзвонити в поліцію? Ага, звичайно, дзвони, коли немає зв’язку в цій проклятій закритій кімнаті. Вийди надвір, до інтернет-яблуні, і дзвони куди хочеш. Або… 

- Отче наш…

Та я навіть жодної молитви не знаю. В дитинстві батьки не наполягали на цьому. 

- Будь ти проклята! Не смій молитися, хутко відчиняй! Давай сюди сестру, сволота! 

Не смій молитися? 

Я судорожно оглянула кімнату. Може ми не помітили якоїсь іконки, хоч малесенької. Не розуміючи до кінця що саме я роблю, я схопила мамин гаманець, який ми так і не змогли повернути в її кімнату. Тремтячими пальцями я намагалась відкрити застібку, і заплакала, коли в одній з кишеньок побачила заламіновану іконку, по типу календарика з молитвою на звороті. Не звертаючи уваги на град сліз, я прямо там під вікном, навіть не намагаючись перекричати скажений, розлючений голос, почала читати молитву.