Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Іллірійський парк був схожим на ті гаї, де я любила бродити в минулому. Лише бруковані алеї та охайні містки над струмками нагадували, що десь поблизу вирує життя великого міста. Я зрозуміла, як втомили мене запахи розпечених міських вулиць і постійний шум натовпу. Незважаючи на те, що запрошення пана Ремо прогулятися в такому самотньому місці не могло не здатися дивним, від прогулянки я отримувала справжнє задоволення. Мені навіть подумалося, що я розумію тих ув'язнених, які перед стратою бажають добряче поїсти.

- Здається, я догодив вам? - запитав мене пан Ремо, який до того зберігав мовчання, що мене дещо бентежило. - Мені подумалося, що вам сподобається тиша і спокій цього безлюдного місця.

- О, так, - зізналася я, не кривлячи душею. - Я завжди любила вибиратися за місто, гуляти...

- ...на самоті, - знову продовжив мою думку пан Ремо, який унадився договорювати фрази за мене, начебто показуючи, як легко він вгадує кожну мою думку.

- Ні-ні, - схвилювалася я, зрозумівши, якої нетактовності ледь не припустилася. - Мені дуже приємна ваша компанія!

Ремо похитав головою і посміхнувся:

- Не обтяжуйте себе, Годе. Я чудово уявляю, про що ви зараз думаєте. Мене ви побоюєтеся, не знаючи і тому не довіряючи. Ви б зараз охоче втекли від чужої людини туди, де вас би ніхто не турбував, де ви були б віддані самій собі. Але вам добре відомо, що це неможливо. Ви сподіваєтеся, що зможете звикнути до мене з часом, і навіть, можливо, не помічати... Це найкраще, що я можу зробити для вас - бути непомітним, щоб інколи вам майже вірилося, що ви вільні...

Кожне його слово било точно в ціль. Якби тільки він виголосив цю промову раніше, до того, як я дізналася про сумну долю всіх його дружин!.. Я б точно не повірила жодним поганим словам про пана Альмасіо і зараз би, можливо, відчувала чисту, нічим не затьмарену радість від думки про наше весілля. Нехай, нехай потім мене б спіткало гірке розчарування, але чи не варті того були хвилини щастя?.. Навіть зараз я відчувала замішання - ніколи ще мені не хотілося так повірити людині, ніколи ще мене не обплутували так вправно... Чи я заплутала себе сама?.. Від розгубленості я раз у раз збивалася з кроку, не кажучи вже про те, щоб скласти люб'язну відповідь. З жахом я зрозуміла, що не зможу довго протистояти панові Ремо, який з легкістю вгадував усі мої думки і вимовляв саме ті слова, які я несміливо мріяла колись почути.

- ...Я маю намір поговорити з паном Еттані сьогодні щодо дати нашого весілля. Не бачу сенсу зволікати, - казав пан Ремо, - адже ваше життя в батьківському домі не надто веселе.

Я лише кивала головою, не в силах зібратися з думками. Привабливість пана Ремо була майже гіпнотичною, голос - м'яким і зачаровуючим. Коли він звучав, інший голос, що луною відгукувався в моїй пам'яті, - глузливий голос Віко Брана, який попереджав про небезпеку, - ставав майже нечутним. Як можна було не повірити очам пана Ремо, що так нагадували мені очі мого покійного чоловіка?..

- ...Так, і ще, Годе, - раптом у його тоні з'явилося щось, що ледь помітно дряпнуло і змусило оговтатися. - Не заплітайте більше коси. Я хочу бачити вас такою, якою ви були вчора.

На жаль, коли пан Ремо Альмасіо вимовляв: «Я хочу», прикидатися в нього виходило значно гірше.