Читати книгу - "Зоряний пил"

Вона підняла з крейдяної землі щось довге і застебнула його на зап’ясті. Опісля пошкандибала до халупи, що дивовижним чином чи то вціліла, чи то постала з попелу — цього Септімус не знав напевно, і йому було байдуже.

Його серце билося в грудях нерівно — то прискорюючись, то пропускаючи такти. Хотілося кричати, але не виходило. На світанку біль нарешті вщух, і шестеро братів привітали Септімуса в своїх рядах.

Септімус востаннє поглянув униз, на ще тепле тіло, в якому нещодавно жив сам, зазирнув трупові в очі, запам’ятав цей погляд і відвернувся.

— Тепер, коли всі брати мертві, більше немає кому помститися їй, — промовив він вранішнім криком кроншнепів. — Жоден з нас не стане новим Володарем Штормгольда. Забираймося звідси.

На цьому сім примар зникли з тіснини.

Сонце стояло високо в небі. Фургон пані Семели з гуркотом проїжджав через тіснину Діґорі.

Пані Семела побачила край дороги обвуглену дерев’яну халупу, а під’їхавши ближче — зігнуту стару у вицвілому червоному платті, що махала їй рукою з узбіччя. Волосся жінки було біліше за сніг, зморшкувата шкіра звисала складками, одне око не бачило.

— Добридень, сестро. Що трапилося з твоїм будинком? — запитала пані Семела.

— Витівки нинішньої молоді. Один хлопчина заради розваги підпалив будиночок бідолашної старенької, яка за все життя нікого й пальцем не зачепила. Але він вже отримав по заслузі.

— Ясно, — кивнула відьма. — Усі вони вчаться на своїх помилках, але ніколи не дякують за науку.

— Чистісінька правда, — погодилася стара у вицвілому червоному платті. — А зараз скажи мені, мила, кого ти везеш у фургоні?

— Тобі не варто цим перейматися, — гордовито відповіла пані Семела. — Буду вдячна, якщо ти не втручатимешся у чужі справи.

— Хто з тобою їде? Відповідай чесно, бо інакше я покличу гарпій, які розірвуть тебе на шматки і розвішають твої кінцівки на гачках у підземному царстві.

— Та хто ти така, щоб мені погрожувати?

Стара витріщилася на Семелу обома очима, зрячим і сліпим.

— Я знаю, хто ти, Відстійна Сел. Усе інше — не твоє діло. То хто з тобою їде?

Пані Семела відчула, що слова вириваються в неї з рота проти волі.

— Два мули, які тягнуть мій віз, я сама, моя служниця у подобі пташки, і хлопець у подобі лісової соні.

— Ще хтось? Чи ще щось?

— Більше нікого й нічого. Присягаюся нашим сестринством.

Стара на узбіччі стиснула губи.

— Тоді забирайся звідси — їдь собі, куди їхала, — сказала вона.

Пані Семела щось прокудкудакала, взялася за поводи, і мули потрусили далі.

У темній глибині фургона на чужому ліжку спала зірка. Вона навіть не підозрювала, як близько щойно була її смерть, від якої дивом вдалося втекти.

Коли дерев’яна халупа і мертвотно-бліда тіснина Діґорі зникли з горизонту, барвиста пташка спурхнула на жердину, захилила голову і почала радісно співати, щебетати й цвірінькати, аж поки пані Семела не пообіцяла скрутити їй шию, якщо вона не замовкне. І навіть тоді, сховавшись у тихій напівтемряві фургона, прекрасна пташка й далі вуркотіла, виводила тихі переспіви, і навіть раз пугукнула, як сич.

Коли вони дісталися до селища Стіна, сонце вже хилилося до заходу. Воно світило просто в очі, сліпило подорожніх і перетворювало світ на розплавлене золото. Небо, дерева, кущі і навіть сама дорога у його вечірніх променях стали золотими.

Пані Семела спинила мулів на луці, де збиралася поставити свою ятку. Вона розпрягла їх, відвела до струмка і прив’язала до дерева. Тварини довго й жадібно пили воду.

На ярмарок вже прибули інші гості й продавці — вони ставили по всій луці намети, розвішували на деревах полотна. Усі присутні, навіть повітря і сонячне світло, були сповнені очікування.

Пані Семела залізла у фургон і зняла з ланцюга клітку. Вона винесла її назовні, поставила на зелений горбочок, відчинила дверцята і кощавою рукою дістала заспану соню.

— Вилазь, приїхали, — сказала вона. Соня протерла вологі оченята передніми лапками і примружилася від сонця.

Відьма дістала з кишені фартуха скляний пролісок і доторкнулася до Трістранового лоба.

Трістран сонно закліпав очима і позіхнув. Він провів п’ятірнею по скуйовдженому русявому волоссю і розлючено поглянув на відьму.

— Підступна стара карга, — почав було він.

— Заткни пельку, дурний хлопчиську, — обірвала його пані Семела. — Я доставила тебе сюди в цілковитій безпеці, в такому ж стані, в якому підібрала. Протягом подорожі тобі було забезпечено харчування й дах над головою, а якщо вони не відповідали твоїм сподіванням — то це вже не мої проблеми. А тепер забирайся, бо зараз перетворю тебе на черв’яка і відгризу тобі голову, якщо з хвостом не переплутаю. Пішов звідси! Геть!

Трістран подумки полічив до десяти, непривітно поглянув і таки пішов. Пройшовши дюжину ярдів, він зупинився біля гаю і почекав на зірку. Вистрибнувши з фургона, вона наздогнала його.

— З тобою все гаразд? — турботливо запитав Трістран.

— Так, дякую, — відповіла зірка. — Вона не завдала мені шкоди. Гадаю, за всю дорогу вона навіть не здогадалася, що я з вами їхала. Дивно, чи не так?

Тим часом пані Семела поставила перед собою яскраву пташку й торкнулася квіткою яскравого пір’я на її голові. Пташка змінила подобу і перетворився на молоду жінку — на вигляд не набагато старшу за Трістрана, з темним кучерявим волоссям і пухнастими котячими вушками. Жінка глянула на Трістрана. Її фіалковий погляд здався йому добре знайомим — хоча хлопець не міг пригадати, де бачив ці очі раніше.

— То он яка справжня подоба цієї пташки, — зраділа Іванна. — Вона була мені за чудову супутницю.

Зірка раптом помітила, що срібний ланцюжок, який тримав пташку в неволі, не зник: тепер, у жіночій подобі, ланцюжок охопив її зап’ястя і кісточку на нозі. Іванна вказала на це Трістранові.

— Так, бачу, — відповів той. — Просто жах. Але я думаю, ми тут нічим не можемо зарадити.

Вони разом пішли через луку, до отвору у кам’яному мурі.

— Спочатку відвідаймо моїх батьків, — сказав Трістран. — Я впевнений, вони скучили за мною не менше, ніж я за ними.

Хоча, правду кажучи, за весь час подорожі Трістран про батьків майже не згадував.

— А потім навідаємося до Вікторії Форестер, і…

На слові «і» Трістран раптом затнувся й замовк.

Його все менше влаштовував задум передати зірку Вікторії Форестер — адже зірка виявилася повноправною живою особою, а не якимось предметом. Але ж він таки був закоханий у Вікторію Форестер!

Трістран вирішив не перейматися передчасно і спалити цей міст тоді, коли до нього дійде справа.

А наразі він збирався відвести Іванну у селище,