Читати книгу - "Зоряний пил"

Сонце було вже зовсім близько від горизонту — величезне й червоне, воно вже починало заходити за дахи будинків Стіни. Трістран та Іванна перейшли луку і зупинилися біля пролому. Зірка завагалася.

— Ти справді цього хочеш? — запитала вона. — Бо в мене лихе передчуття.

— Спокійно, — сказав Трістран. — Нічого дивного, що ти хвилюєшся — я й сам увесь мов на голках. Тобі стане набагато краще, коли ми сядемо у вітальні моєї матері та вип’ємо чаю — ти, звісно, не питимеш, але принаймні відсьорбнути зможеш. Я впевнений, що заради такої гості — і з нагоди повернення сина — мати дістане наш найкращий сервіз!

Він узяв її за руку, щоб підбадьорити.

Іванна поглянула на нього з ніжною усмішкою і сумом в очах.

— Куди б ти не пішов… — шепнула вона.

Тримаючись за руки, хлопець і зірка наближалися до отвору в мурі.

Розділ десятий

Зоряний пил

Хтось мудрий сказав, що випустити з уваги щось вагоме і очевидне часом так само легко, як щось дрібне і незначуще — при цьому вагомі речі, випущені з уваги, можуть призвести до великих неприємностей.

Трістран Торн наблизився до проходу крізь мур з Чарівної Країни — удруге з моменту свого зачаття вісімнадцять років тому. Поряд із ним шкутильгала зірка. Хлопцеві аж голова йшла обертом від запахів і звуків рідного села, а серце часто билося в грудях. Він ввічливо кивнув вартовим обабіч проходу, впізнавши їх обох. Один з них був Вайстен Піппін — хлопець, що ліниво переминався з ноги на ногу і сьорбав з кухля якийсь напій — мабуть, найкращий ель пана Броміоса. Колись вони з Трістраном вчилися в одному класі, хоча ніколи не товаришували. Старшим вартовим, що роздратовано гриз мундштук люльки, виявився колишній начальник Трістрана з крамниці «Мандей і Браун» — Джером Емброуз Браун, есквайр. Вартові стояли спиною до Трістрана й Іванни, і дивилися виключно в бік селища, наче вважали за гріх навіть саму думку підглянути за приготуваннями, що відбувалися на ярмарковій луці.

— Доброго вечора, Вайстене і пане Браун, — ввічливо привітався Трістран.

Обоє вартових витріщилися на нього. Вайстен аж пиво на куртку розлив. Пан Браун схвильовано виставив уперед кийок, націливши його Трістранові в груди. Вайстен Піппін поставив на землю кухоль з елем, підхопив палицю і перегородив нею пролом.

— Стій де стоїш! — звелів пан Браун, погрозливо розмахуючи дрючком, ніби Трістран, мов дикий звір, міг кинутися на нього будь-якої миті.

Трістран розсміявся.

— Ви що, не впізнали мене? Та це ж я, Трістран Торн.

Але пан Браун, старший з двох вартових, навіть не подумав опустити кийка. Він оглянув Трістрана з голови до ніг, від зношених черевиків до кошлатої зачіски. Нарешті його несхвальний погляд зупинився на засмаглому обличчі хлопця, і пан Браун фиркнув.

— Навіть якщо ти й насправді той нікчема Торн, — повідомив він, — я не бачу причини пропускати вас на той бік. Ми тут, врешті-решт, мур охороняємо.

Трістран кліпнув очима.

— Я теж не раз охороняв мур, — сказав він, — і добре знаю, що обмежень на прохід через мур з цього боку немає. Правила стосуються лише тих, хто йде з боку селища.

Пан Браун повільно кивнув, і промовив дуже повільно, наче звертаючись до ідіота:

— Якщо ти й справді Трістран Торн — а я допускаю таку можливість лише теоретично, адже Трістран Торн виглядав зовсім інакше, та й говорив трохи по-іншому — то чи багато ти пам’ятаєш випадків за усе твоє життя, щоб люди приходили з боку луки?

— Я про такі не чув, — визнав Трістран.

Пан Браун усміхнувся — точнісінько так само, як тоді, коли за п’ятихвилинне запізнення віднімав від його зарплатні півдня роботи.

— Правильно, — підтвердив він. — Таких правил не було, тому що такого ніколи не відбувалося. Ніхто ніколи не приходив звідти, і не прийде — принаймні поки я стою на варті. А тепер йди звідси, поки я тобі дрючком голову не вирівняв.

Трістран був приголомшений.

— Якщо ви вважаєте, що я пройшов через… усе те, через що довелося пройти, і тепер мене зупинить якийсь зарозумілий скнара-бакалійник з хлопцем, що списував у мене на історії… — почав він, але Іванна поклала йому руку на плече і сказала:

— Трістране, не треба. Ти не повинен битися з власним народом.

Хлопець нічого не відповів. Він мовчки розвернувся, і вони разом із зіркою пішли через луку. Навколо вирувала метушня: люди і загадкові створіння ставили ятки, розвішували прапори, возили возиками якісь вантажі. Раптом на Трістрана накотилася хвиля якогось сильного почуття — чогось схожого на ностальгію за батьківщиною. Але це була змішана ностальгія: з одного боку, йому хотілося додому, з іншого — він з відчаєм починав усвідомлювати, що, можливо, його справжня батьківщина тут. Серед тутешнього народу він почувався значно природніше, ніж спілкуючись із мешканцями Стіни, що ходили у шерстяних куртках і черевиках, підбитих цвяхами.

Вони з Іванною зупинилися, спостерігаючи, як маленька жіночка, завтовшки майже така ж, як заввишки, важко трудиться, ставлячи ятку. Хоч Трістрана ніхто не просив, він підійшов і почав їй допомагати — носив з воза до ятки важенні ящики, ліз по драбині на дерево, щоб розвішати на гілках різнобарвні прапорці, розпаковував і розставляв на прилавку важкі скляні карафки і глечики з різнобарвним димом, закриті срібними корками і запечатані сріблястим воском. Поки вони з продавчинею працювали, Іванна сіла на пеньок і заспівала своїм високим, чистим голосом кілька зоряних пісень — а потім і звичайних, почутих від людей під час подорожі.

Трістран з маленькою жіночкою закінчили приготування до завтрашнього ярмарку вже при світлі ліхтарів. Продавчиня наполягала на тому, щоб вони з нею повечеряли. Іванні насилу вдалося переконати господиню, що вона не голодна, а Трістран з апетитом з’їв усе запропоноване. Ба більше: хоч зазвичай хлопець був до такого не схильний, він випив мало не всю карафу десертного вина, переконуючи, що воно смакує як виноградний сік і нітрохи не п’янить. Та коли опасиста жіночка запропонували їм переночувати в неї за возом,