Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— Згоден із вами, Кулінг, — сказав старий. — Це диво. За всіма стандартами теорії пацієнтка мала б давно померти.

— Я б голову на відсіч дав, щоб дізнатися, що там сталося на Скелі, — сказав Кулінг. — І де в біса інші двоє дівчат? І гу­вер­нантка?

Вони узгодили, що пацієнтка перейде під опіку лікаря Маккензі, який вже займався Майклом Фітцг’юбертом — а Майклова медсестра може зайти й допомогти, якщо щось знадобиться.

— Нічого не знадобиться, — всміхнувся лікар Маккензі. — Я добре знаю вашу місіс Катлер, полковнику. Вона всю душу вкладе в цю роботу. І робитиме це з радістю. Головне — відпочинок. А коли опритомніє — спокій, якщо це буде можливо.

Лікар Кулінг поїхав із маєтку, коли вже сутеніло, цілком задоволений роботою.

— Добре все, що добре закінчується, лікарю. Дякую за допомогу. Ця справа з таких, що могли обернутися непередбачуваними наслідками. Певен, скоро ми читатимемо про це в газетах.

Однак лікар Маккензі сумнівався. Він повернувся до спальні й стояв, замислено дивлячись на бліде серцевидне обличчя на подушці. Ніколи не можна було знати напевне, як відреагує хит­ромудрий механізм мозку на сильний емоційний шок, а надто якщо мозок молодий і ніжний. Інстинкти підказували лікареві, що дівчина суттєво постраждала — якщо не фізично, то емоційно, що б там не сталося на Навислій скелі. Він починав підозрювати, що ця справа аж ніяк не звичайна. Однак наскільки незвичайною вона була, він ще не знав.

Для Майка ж дні, позбавлені будь-яких вимірів часу, перетікали в такі самі ночі. Спав він чи ні, а однак залишався в тих тьмяних сірих закапелках свідомості, де він тепер постійно шукав щось невідоме й незбагненне. Воно щоразу зникало, варто було йому наблизитися. Часом він прокидався й майже торкався його рукою, коли воно маяло повз, та виявлялося, що він просто стиснув ковдру. Пекучий біль у нозі то зникав, то повертався, але поступово притуплювався, а водночас розходився й туман у голові. Часом йому вчувався запах антисептика, іншим разом долинав аромат квітів із садка. Коли він розплющував очі, в кімнаті завжди хтось був: зазвичай незнайома молода жінка, вдягнена, схоже, в білий папір, що шурхотів із кожним її рухом. Десь третього чи четвертого дня він нарешті провалився в глибокий сон без сновидінь. Коли він прокинувся, у кімнаті було темно, лише білий лебідь, що сидів на латунному поруччі в ногах ліжка, осяював кімнату мерехтливим блідим світлом. Майкл і лебідь без подиву дивилися одне на одного, аж поки прекрасна істота повільно підняла крила й полинула у відчинене вікно. Він знову заснув, а розбудило його сонце й аромат триколірних фіалок. Біля ліжка стояв літній чоловік із короткою борідкою.

— Ви лікар, — сказав Майк, нарешті впізнавши власний голос. — Що зі мною сталося?

— Ви доволі серйозно оступилися, впали, поранили ногу і знепритомніли. Але сьогодні вам, схоже, краще.

— Скільки часу я хворію?

— Зараз порахуємо. Мабуть, минуло днів п’ять-шість, відколи вас принесли сюди з Навислої скелі.

— З Навислої скелі? Що я робив на Навислій скелі?

— Поговоримо про це згодом, — сказав лікар Маккензі. — Нема причин для хвилювань, хлопче. Хворим хвилювання тільки на шкоду. Погляньмо на вашу ногу.

Поки щиколотку перев’язували, Майк запитав: «Кінь. Я впав із коня?» — і відразу ж знову заснув.

Коли доглядальниця наступного ранку принесла сніданок, пацієнт вже сидів і голосно просив покликати Альберта.

— Отакої, оце вже нам поліпшало! Пийте чай, поки гарячий.

— Я хочу бачити Альберта Крандолла.

— О, це ви про конюха? Він щоранку сюди приходить запитати, як ви. Такий відданий!

— О котрій він зазвичай приходить?

— Після сніданку. Але знаєте, до вас поки не пускають відвідувачів, містере Фітцг’юберт. Так наказав лікар Маккензі.

— Мені однаково, що він там наказав. Я вимагаю покликати Альберта, а якщо ви не перекажете моє прохання, я просто візьму, встану з ліжка й сам піду до стайні.

— Спокійно, спокійно, — сказала доглядальниця з професійною посмішкою, мов із реклами зубної пасти. — Не починайте нервуватися, бо сваритимуть за це мене.

Але в очах хлопця щось так дивно блищало, що вона додала:

— Снідайте, а я приведу вашого дядька.

Полковник Фітцг’юберт навшпиньки зайшов до кімнати з розпачливим виразом обличчя, що пасував лікарняній атмосфері — і зрадів, побачивши, що пацієнт сидить і вже зовсім не блідий.

— Фантастика! Вже майже схожий на себе, чи не так, сестро? Я щось таке чув, що ти відвідувачів просиш?

— Не відвідувачів. Тільки Альберта.