Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Що ти тут робиш?! — гаркнула Карла, раптом забувши про гіпотетичну шкоду, заподіяну серцю її чоловіка. — Я гадала, що сьогодні ти працюєш до самого вечора.

— Я помінявся з Гаррі Мастерсом, — мовив Пітер. — Карло, Френ мені вже розповіла. Ми станемо дідусем та бабусею.

— Дідусем! Бабусею! — вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним сміхом. — Я сама розберуся. Вона тобі все розповіла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого від тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню двері, і ми вдвох у всьому розберемося, як слід розберемося.

Вона всміхнулася до Френні, гірко й показово.

— Лише ми… дівчата.

Вона взялася за ручку дверей до вітальні й почала їх зачиняти. Френні очманіло дивилася на це, намагаючись зрозуміти раптовий гнів та ядучість власної матері.

Пітер виставив руку, — повільно, неохоче, — і двері спинилися, зачинившись тільки наполовину.

— Пітере, я хочу, щоб ти залишив це мені.

— Знаю. У минулому я так і робив. Але не цього разу, Карло.

— Це не твоя парафія.

— Моя, — спокійно відказав Пітер.

— Татку…

Карла розвернулася до неї; пергаментно-біле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.

— Не смій до нього звертатися! — крикнула вона. — Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вміла так до нього підлащитися, що він виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очі, аби він став на твій бік, що б ти не накоїла, та сьогодні ти матимеш справу не з ним, а зі мною, міс!

— Карло, припини.

— Вийди геть!

— Я навіть не зайшов. Ось де пор…

— Не смій насміхатися з мене! Забирайся з моєї вітальні!

На цих словах вона пригнула голову та взялася штовхати двері, пустивши в хід навіть плечі, від чого здавалася якимось химерним гібридом бика й жінки. Він стримував її, та з дедалі більшим зусиллям. Урешті на шиї в нього напнулися жили, і це попри те, що Пітер змагався зі своєю дружиною, легшою від нього на сімдесят фунтів.

Френні хотілося закричати, щоб вони припинили, хотілося сказати батькові, щоб він пішов, — тоді їм не довелося б дивитися на Карлу в такому стані: її поглинула раптова, ірраціональна, жовчна лють. Іноді мати злилася, та до такого божевілля ніколи не доходило. Проте Френні не могла розтулити рота. Здавалося, наче суглоби щелеп скувала іржа.

— Забирайся! Геть із моєї вітальні! Геть! Геть! Геть! Скотино, відпусти двері й ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Ось тоді він дав їй ляпаса.

Звук був пласким, дріб’язковим. Годинник не розсипався на обурений пил, а клацав так само, як щодня відтоді, коли його запустили. Меблі не застогнали. Однак скажені слова Карли відтяло, немов їх скальпелем ампутували. Вона впала на коліна, і двері прочинилися до кінця, м’яко стукнувшись об високу спинку вікторіанського стільця, вкриту чохлом із ручною вишивкою.

— Ні, о ні, — прошепотіла Френні скривдженим, кволим голосом.

Карла притиснула руку до щоки й витріщилася на чоловіка.

— Ти напрошувалася на це років десять, якщо не більше, — зауважив Пітер дещо тремким голосом. — Я завжди казав собі, що не зроблю цього, бо чоловіки не б’ють своїх жінок. Я й досі так думаю. Та коли людина — чоловік або жінка — перетворюється на собаку й починає кусатися, хтось має її зупинити. Карло, я жалкую лише про те, що не мав сміливості зробити це раніше — тоді нам би не так боліло.

— Татку…

— Френні, помовч, — суворо, проте відсторонено цитьнув батько, і вона послухалася.

— Кажеш, вона егоїстка, — повів далі Пітер, так само дивлячись у незворушне, шоковане обличчя дружини. — Однак ти звинувачуєш дочку у власних гріхах. Ти перестала зважати на Френні, відколи помер Фред. Саме тоді ти вирішила, що піклування може обернутися болем і безпечніше просто жити самій по собі. І саме сюди ти приходила усамітнюватися знову, і знову, і знову. У цю кімнату. Ти плекала мерців зі своєї родини, а про живих забула. І коли сьогодні вона прийшла попросити твоєї допомоги, б’юсь об заклад, у ту ж мить ти перейнялася тим, що скажуть дами з клубу «Квіти й сад» і чи означатиме це, що доведеться пропустити весілля Емі Лодер. Біль — вагома причина для змін, та навіть увесь біль на світі не в змозі змінити факти. Ти поводилася егоїстично.

Він простяг руку й допоміг їй підвестися. Карла стала на ноги, наче сновида. Вираз її обличчя не змінився — очі так само широко розчахнуті, у них невіра. Безжальність до них поки не повернулася, та Френні гадала, що це лише справа часу.

Справа часу.

— Я винен, бо відпустив тебе. Не хотів неприємних розмов. Не хотів розгойдувати човен. Бачиш, я також поводився егоїстично. І коли Френні пішла до школи, я подумав: «Ну, тепер Карла має те, що хотіла, і зле від цього нікому не буде, хіба що їй самій, а раз людина не знає, що їй болить, то, певне, болю й немає». Я помилився. Я помилявся й раніше, та так серйозно — ніколи.

Він простягнув руки й ніжно, проте дуже міцно взяв Карлу за плечі.

— А тепер я маю тобі дещо сказати. Як твій чоловік. Якщо Френні потрібно десь жити, вона, як і раніше, може лишитися в нас. Якщо їй будуть потрібні гроші, вона, як і раніше, візьме їх із мого гаманця. І якщо вона вирішить залишити дитину, ти допоможеш їй улаштувати належний дитячий душ[64]. Ти, певне, думаєш, що ніхто не з’явиться, та в неї є друзі, гарні друзі, і вони прийдуть. І скажу тобі ще дещо. Якщо вона захоче похрестити дитину, то ми зробимо це просто тут. Тут, у цій клятій вітальні.

У Карли відвисла щелепа, і з рота почувся якийсь звук. Спершу він був дивовижно схожим на свист чайника, який лишили на гарячій плиті, а тоді перетворився на пронизливе виття.

— Пітере, твій власний син лежав у труні посеред цієї кімнати!

— Так. Саме тому я не можу придумати кращого місця, щоб охрестити новонародженого, — сказав він. — У ньому буде Фредова кров.