Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Минали роки. Батьки терпляче чекали, коли рани, які вони самі завдали, почнуть заживати. Любов до них, яку Глорія так довго намагалася приглушити, врешті перемогла. Вона навчилася приймати своє нове єство, хоч і не без труднощів.

Сім’я Ріккарді зрештою примирилася. Але відтоді між ними завжди залишалася та тонка грань між любов’ю та тінню того вибору, який вони зробили. Глорія більше ніколи не говорила про небеса та ангелів, але інколи… щось було в її погляді.

— На двадцятий рік нового життя батько подарував мені каблучку, — мрійливо промовила Глорія, задумливо глянувши на свою руку.

— Тобто ти двадцять років жила в підвалі?! — здивовано вигукнула я, не стримавшись.

Глорія хмикнула й закотила очі, ніби розважаючись із моєї реакції.

— По-перше, не в підвалі. А по-друге, мені знадобилося багато часу, щоб змиритися з новою реальністю й навчитися контролювати жагу крові. Каблучку батько подарував лише тоді, коли я була готова її прийняти.

Запанувала коротка, але приємна тиша. Ми мовчки лежали, кожна заглиблена у свої думки. Фонтан продовжував тихо дзюркотіти, додаючи спокою цьому моменту. Але я ніяк не могла відволіктися від однієї думки, яка невпинно крутилася в моїй голові.

Прочистивши горло й намагаючись надати своєму голосу максимально буденного тону, я запитала:

— А… ем… Еван так і не подзвонив?

— Ні. Мені шкода, — швидко відповіла Глорія, перервавши мене ще до того, як я встигла завершити фразу. Вона підвелася на ліктях і пильно подивилася на мене серйозним поглядом. — Енжі, люба, що між вами сталося?

У її голосі звучали турбота й тривога, настільки щирі, що моє серце стиснулося від болю. Від болю, якого я завдала Евану, і якого завдам Глорії, коли вона дізнається правду. Я добре знала: як сильно вона б не любила мене й не підтримувала, Еван залишиться її братом. Їхній зв’язок у тисячу разів сильніший за нашу дружбу.

Я зустріла її погляд і побачила там страх, тугу… й приховане звинувачення. Можливо, Глорія не висловлювала його вголос, але в глибині душі вона вважала мене винною.

— Глорія… Я… — почала я, але слова застрягли в горлі. Я не знала, що сказати, як виправдатися.

Та не це змусило мене замовкнути. У наш бік стрімко наближався схвильований чоловік.

“Якого біса, Скай?!”