Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Йшли дні, але вони не приносили полегшення. Дім, який колись здавався замкненим садом для почуттів, перетворився на холодну фортецю. В кожному кроці Каріма відчувалась лють, кожне його мовчання било сильніше за крик. Він говорив рідко — і майже завжди різко. Його погляд був похмурим, у голосі — залізо й сніг.

Алія намагалася бути поруч. Вона піклувалась про нього, залишала вечерю, приносила чай, торкалась його плеча, коли він сидів у темряві, здавалося, годинами. Але він або не відповідав, або зводив усе до різкого "Іди спати", або ще гірше — повної байдужості. Іноді він міг навмисне зробити боляче словом. І вона поверталася у свою кімнату, втискуючи подушку до грудей, мовби так можна було заглушити біль.

Та навіть тоді, навіть після кожного разу, коли їй хотілося кричати від образи, серце її не зраджувало — воно боліло за нього. За чоловіка, якого вона по-справжньому покохала. Не того, що влаштовує жорсткий контроль, а того, що загубився у власному болю. Вона бачила його — справжнього — в очах, коли він думав, що вона не дивиться. У зморшках втоми біля брів. У тому, як він мовчки кладе її улюблений плед поруч, ніби випадково.

Він не був добрим. Але він був зламаним.

Алія знала, що вона — єдина, хто ще тримає його на краю прірви. Їй було боляче, тяжко, іноді здавалося, що вона не витримає. Але вона продовжувала бути поряд. Бо справжнє кохання — це не тільки про щастя. Це ще й про витримку, про віру в людину, навіть тоді, коли та вже сама в себе не вірить.