Читати книгу - "Джерело"

Місіс Ролстон Голкомб утримувала салон, що у невимушеній обстановці збирався кожного недільного пообіддя.

— Кожен, хто має значення для архітектури, зазирає до нас, — казала вона друзям. — Це ж краще для них, — додавала вона.

Одного недільного дня у березні Кітінґ під'їхав до особняка Голкомбів — копії Флорентійського палаццо — з почуття обов'язку, але трохи неохоче. Він був частим гостем на цих зібраннях для обраних і вже починав нудьгувати, оскільки знав кожного, кого там можна було зустріти. Одначе він відчував, що цього разу мусить бути присутнім, адже урочисте прийняття було присвячено завершенню чергового капітолія Ролстона Голкомба в якомусь зі штатів.

Численний натовп губився у мармуровій бальній залі Голкомбів, розпадаючись на жалюгідні острівці у просторі, розрахованому на королівські прийняття. Гості стовбичили де-не-де, намагаючись поводитися невимушено і демонструвати власний блиск. Кроки відлунювали на мармурі гучною луною склепу. Полум'я високих свічок відчайдушно опиралося сірому світлу з вулиці; від денного світла свічки видавалися тьмяніші, а їхнє сяйво надавало дню назовні відтінку передчасних сутінків. Макет нового капітолія стояв на п'єдесталі посеред кімнати, сяючи крихітними електричними жарівками.

Місіс Ролстон Голкомб порядкувала за чайним столиком. Кожен гість отримував тендітну чашку із прозорої порцеляни, робив два делікатних ковтки і зникав у напрямку бару. Двійко поважних дворецьких збирали забуті чашки.

Місіс Ролстон Голкомб, як описувала її одна захоплена подруга, була «мініатюрною, але інтелектуальною». Вона потайки страждала через свою тендітність, але навчилася знаходити у ній позитивні боки. Вона могла розповідати (і робила це), що носить сукні десятого розміру і купує речі у відділах для підлітків. Улітку вона вдягалася як старшокласниця і носила короткі шкарпетки, демонструючи худезні ноги з набряклими синіми венами. Вона обожнювала знаменитостей. Це була її життєва місія. Вона нещадно полювала на них; дивилася з широко розплющеними від захвату очима і розповідала про власну нікчемність, смиренність перед успіхом; вона стенала плечима, стискала вуста і злилася, коли хтось із них, як їй здавалося, не виявляв достатньої уваги до її поглядів на життя після смерті, теорію відносності, архітектуру ацтеків, контроль народжуваності, а також на фільми.

У неї було багато бідних друзів, і вона вихвалялася цим. Якщо такому приятелеві вдавалося покращити фінансове становище, вона з ним поривала, сприймаючи його успіх за акт зради. Вона щиро ненавиділа багатих: вони поділяли з нею єдине, що відрізняло її від інших. Вона вважала архітектуру своїм приватним володінням. Їй дали ім'я Констанс, вона вважала неймовірно дотепним називати себе Кікі — прізвиськом, яким примусила називати себе друзів, коли мала вже далеко за тридцять.

Кітінґ ніколи не почувався затишно у присутності місіс Голкомб, тому що вона надто завзято всміхалася йому і коментувала його зауваження, підморгуючи і промовляючи: «Ой Пітере, ви такий гріховодник!», коли в нього і в думках не було нічого такого.

Сьогодні, як і зазвичай, він схилився над її рукою, і вона всміхнулася йому з-за срібного чайника. Була вбрана у величну сукню зі смарагдового оксамиту, а в її стриженому волоссі червоніла стрічечка, зав'язана спереду бантиком. Шкіра була засмагла і суха, з великими порами на носі. Вона простягнула Кітінґові чашку, і в сяйві свічок спалахнув квадратний смарагд на її пальці.

Кітінґ висловив своє захоплення капітолієм і втік роздивлятися модель. Постояв перед нею потрібну кількість хвилин, обпікаючи губи гарячою рідиною, що пахла гвоздикою. Голкомб, який ніколи не дивився у напрямку макету і ніколи не проминав гостей, котрі зупинялися перед ним, поплескав Кітінґа по плечу і сказав щось підбадьорливе про молодих людей, які пізнають красу стилю доби Відродження. Потім Кітінґ потинявся навколо, неохоче поручкавшись з кількома знайомими і поглянув на годинник, вираховуючи час, коли буде пристойно піти. Аж раптом він зупинився.

За широкою аркою, у маленькій бібліотеці, в оточенні трьох молодиків він побачив Домінік Франкон.

Вона стояла, притулившись до колони, зі склянкою коктейлю в руці. Важка тканина чорного оксамитового костюма не відбивала променів світла, пов'язуючи її з дійсністю й утримуючи світло, яке надто легко струменіло крізь її руки, шию, обличчя. Біла вогниста іскра, мов холодний металевий хрест, палахкотіла у склянці, що вона тримала, — наче склянка була лінзою, всотуючи розсіяне сяйво її шкіри.

Кітінґ рвонувся уперед і знайшов у натовпі Франкона.

— О, Пітере! — весело промовив Франкон. — Хочеш, я принесу тобі випити? Нічого особливо, — додав він, стишуючи голос, — але «мангеттени» стерпні.

— Ні, — сказав Кітінґ, — дякую.

— Entre nous, — мовив Франкон, підморгуючи в бік моделі капітолія, — це страх Господній, еге ж?

— Атож, — погодився Кітінґ. — Жалюгідні пропорції… купол нагадує обличчя Голкомба, що показує схід сонця на даху… — Вони зупинилася перед бібліотекою і Кітінґ втупився у дівчину в чорному, запрошуючи Франкона звернути на неї увагу; він насолоджувався Франконом, упійманим у пастку.

— А планування! Планування! Ти бачив, що на першому поверсі… о, — сказав Франкон.

Він зиркнув на Кітінґа, потім на бібліотеку, потім знову на Кітінґа.

— Добре, — сказав він нарешті, — але потім щоб не нарікав. Сам напросився. Ходімо.

Вони разом увійшли до бібліотеки. Кітінґ ввічливо зупинився, але не згасив у очах невідповідної наполегливості, натомість Франкон розквітнув непереконливою радістю:

— Домінік, дорогенька! Дозволь представити, — це Пітер Кітінґ, моя права рука. Пітер — моя донька.

— Вітаю вас, — сказав Кітінґ м'яким голосом.

Домінік поважно схилила голову.

— Міс Франкон, я так давно мріяв познайомитися з вами.

— Це дуже цікаво, — сказала Домінік. — Ви хочете бути люб'язним зі мною, але це буде недипломатично.

— Про що ви, міс Франкон?

— Батько волів би, щоб ви повелися зі мною жахливо. Ми з ним геть не миримося.

— Чому ж, міс Франкон, я…

— Я думаю, потрібно щиро вам сказати все й одразу. Можливо, ви захочете переглянути деякі свої міркування.

Кітінґ пошукав очима Франкона, але той зник.

— Ні, — сказала вона м'яко, — батько не дуже вправний за таких ситуацій. Він надто передбачуваний. Ви попросили його представити вас, але він не повинен був дати мені це помітити. Але все гаразд, оскільки ми обоє це розуміємо. Сідайте.

Вона вмостилася в крісло, і він слухняно сів поруч. Молодики, яких він не знав, постояли кілька хвилин біля них, намагаючись долучитися до спілкування і, розгублено всміхнувшись, пішли геть. Кітінґ полегшено подумав, що в ній немає нічого лякливого; ось тільки цей тривожний контраст між її словами і відвертою невинністю манери, в якій вона їх вимовляла; він не знав, чому довіряти.

— Не брехатиму,