Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— На це питання, — паскудно посміхнувся відьмак, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви мовите, шановний Шапелле, належало б випробувати на практиці. Мені цього зовсім не хочеться, але якщо буде треба… Якщо не буде іншого виходу… Я — готовий це перевірити.

— Ха, може, ти й правий, — спокійно відповів Шапелл. — Забагато теоретизуємо. Що ж до практики, то я бачу, що співпраці не буде. Може, воно й добре? У будь-якому разі, сподіваюся, що це не стане причиною для конфлікту між нами.

— І я, — сказав Ґеральт, — сподіваюся.

— Тож нехай палає у нас ця надія, Ґеральте із Рівії. Чи знаєш ти, чим є Вічний Вогонь? Незгасимий пломінь, символ виживання, шлях, указаний з пітьми, обіцянка прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Ґеральте, це надія. Для усіх, для усіх без винятку. Бо якщо є щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… саме це і є надія. Пам’ятай про це. Був радий із тобою познайомитися, відьмаче.

Ґеральт поштиво й мовчки вклонився. Шапелл із хвильку дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через майданчик, не озираючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи чіткий стрій.

— О, мамунечко моя, — заквилив Любисток, озираючись полохливо на них. — Ото нам пощастило. Якщо це кінець. Якщо нас тепер не захапають…

— Заспокойся, — сказав відьмак, — і припини стогнати. Адже нічого не трапилося.

— Знаєш, хто то був, Ґеральте?

— Ні.

— То був Шапелл, намісник зі справ безпеки. Таємна служба Новіграда підпорядковується Церкві. Шапелл — не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, наймогугніша і найнебезпечніша людина в місті. Усі, навіть Рада й цехи, трусять перед ним штанами, бо це першорядний лайдак, Ґеральте, п’яний від влади, наче павук від мушиної крові. Хоча стиха, але в місті подейкують, на що він спроможний. Люди, які зникають без сліду. Фальшиві звинувачення. Тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабіж. Примус, шахрайство й афери. Боги, в добрячу історію ти нас уплутав, Бібервельдте.

— Заспокойся, Любистку, — пхикнув Дейнті. — От саме тобі — є чого боятися. Ніхто трубадура й пальцем не зачепить. З невідомих мені причин ви недоторканні.

— Недоторканний поет, — стогнав Любисток, досі блідий, — у Новіграді також може потрапити під віз, смертельно отруїтися рибою або випадково втопитися у рову. Шапелл — спеціаліст з таких випадків. Те, що він взагалі із нами розмовляв, я вважаю неймовірним. Одне можу сказати напевне: без причини він того не зробив би. Щось готує. От побачите, ось-ось у щось нас вплутає і тоді — закують нас і поволочуть на тортури іменем закону. Так воно тут і робиться!

— У тому, що він говорить, — сказав половинчик до Ґеральта, — є багато правди. Ми маємо бути обережними. Як того лотра Шапелла ще земля носить. Роками говорять про нього, що кров йому в голову б’є, і всі чекають, коли він околіє…

— Замовкни, Бібервельдте, — засичав боязко трубадур, озираючись. — Бо раптом хтось почує. Дивіться, як усі на нас зиркають. Гайда звідси, кажу вам. І раджу серйозно сприйняти те, що сказав нам Шапелл про допплера. Я, наприклад, у житті своєму жодного допплера не бачив і, якщо буде треба, — заприсягну про те перед Вічним Вогнем.

— Гляньте, — сказав половинчик. — Хтось біжить до нас.

— Тікаймо! — завив Любисток.

— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Дейнті й причесав чуприну пальцями. — Я його знаю. То — Ондатр, тутешній купець, скарбій цеху. Вели ми разом справи. Гей, гляньте, яка в нього морда! Наче в штани наклав. Гей, Ондатре, мене шукаєш?

— Клянуся Вічним Вогнем, — просапав Ондатр, зсуваючи на потилицю лисячу шапку й утираючи чоло рукавом. — Я був упевнений, що тебе до барбакану поволочуть. Воістину чудо. Дивуюся…

— Мило з твого боку, — урвав половинчик іронічно, — що дивуєшся. Порадуй нас більше, сказавши, чому саме.

— Дурня не вдавай, Бібервельдте, — нахмурився Ондатр. — Все місто вже знає, яку ти справу провернув із кошеніллю. Усі вже про те балакають, так воно, видко, й до ієрарха дійшло, й до Шапелла, як ти спритно, як ти хитро виграв на тому, що сталося у Повіссі.

— Про що ти плетеш, Ондатре?

— О, боги, припини вже, Дейнті, хвостом, наче лисиця, крутити. Купив ти кошеніль? Задарма, по п’ять двадцять за корець? Купив. Скориставшись поганим попитом, заплатив аналізованим векселем, ані гроша готівки не виклав. І що? За один день продав увесь вантаж за вчетверо вищу ціну, до того ж — за готівку. Може, ти матимеш нахабство твердити, що то випадковість, що то щасливий випадок? Що купуючи кошеніль, ти нічого не знав про переворот у Повіссі?

— Ти про що? Про що ти говориш?

— Переворот у Повіссі! — гарикнув Ондатр. — І та, як її там, ну… Леворуція! Короля Рида повалено, нині править там клан Тиссенідів! Двір, шляхта й військо Рида носили синє, тож тамошні купували тканину тільки індиго. А барви Тиссенідів — це багряний, тож індиго здешевіло, а кошеніль пішла вгору, й тоді наверх виплило, що це ти, Бібервельдт, тримаєш лапу на єдиному доступному зараз вантажі! Ха!

Дейнті мовчав, насупившись.

— Хитро, Бібервельдте, нема мови, — продовжував Ондатр. — І нікому ані слова, навіть приятелям. Якби щось ти мені сказав, може, ми б усі заробили, навіть факторію можна було б спільну створити. Але ти захотів сам, тишком-нишком. Твоя воля, але й на мене тепер не розраховуй. Вічним Вогнем клянуся, що правдою є те, що кожен половинчик — самолюбиве дрантя і гівно собаче. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на вексель не давав, а тобі? Аж бігом. Бо ж ви єдина банда, ви, нелюдські, проклятущі половинчики й Гноми. Хай вас холера!

Ондатр сплюнув, розвернувся на п’ятах і відійшов. Дейнті, замислений, чухав голову, аж чуприна тріщала.

— Щось мені здається, хлопці, — сказав. — Я вже знаю, що нам треба зробити. Йдемо до банку. Якщо хтось і може в усьому тому розібратися, то тим хтосем, власне, і є мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

III

— Інакше я уявляв собі банк, — прошепотів Любисток, розглядаючи приміщення. — Де вони тримають тут гроші, Ґеральте?

— Грець його знає, — відповів тихо відьмак, закриваючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Гівно там. Я роздивився. Тут немає підвалу.

— Тоді, напевне, на горищі.

— Прошу до кабінету, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди й Гноми невизначеного віку, які сиділи за довгими столами, були зайняті, вкриваючи аркуші