Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

Ліва рука взяла верхній аркуш із стосика чистого паперу.

Поклавши білий прямокутник перед собою, Клим узяв ручку, зняв кришечку з чорнильниці, вмочив перо. Та, придивившись до аркуша, зупинився.

На його поверхні ледь відбивалися контури літер.

Кошовий відклав перо. Підніс аркуш до світла. Примружився, вдивляючись.

Гм, тут не літери – цілий напис. Його можна відновити, якщо діяти обережно. Мабуть, незадовго до смерті Сойка щось писав, поклавши аркуші один на один, досить сильно тиснув на папір вістрям пера. Ось воно й перебилося.

Нічого писаного на столі не лишилося. В шухлядах – так само. Кошик для сміття був порожнім, у цьому Клим устиг переконатися на власні очі.

Записку – чи що там писав адвокат незадовго до загибелі – з квартири забрали.

Віко смикнулося вже сильніше.

Клим затамував подих, немов одним необережним словом чи порухом можна було здмухнути щось дуже тендітне, ніжне, крихке й дуже важливе.

Знову поклав аркуш перед собою. Тепер уже як найбільшу в своєму житті цінність. Висунув шухляду, витяг звідти те, що вгледів раніше, – велику круглу лупу, з такою малюють геніальних сищиків на обкладинках улюблених ним бульварних книжечок. Підсилені збільшувальним склом відбитки проглядалися вже чіткіше.

Обережно, літеру за літерою, Кошовий почав наводити пером те, що писалося Сойкою. З пропущених складав слова, бо чим далі, тим краще розбирав їх, розуміючи заодно зміст та сутність написаного.

Скільки часу минуло, поки відродив адвокатову розписку, навіть не цікавився. Не хотілося їсти, відчуття голоду змінив азарт. Щойно завершив, потрусив аркушем у повітрі, висушуючи чорнило. Тоді обережно, бо ж справді знайшов неабияку цінність, склав папір учетверо. Поклав спершу в кишеню халата. Негайно передумав – перемістив у портмоне. Усе триматиме при собі.

І ніби під фінал цього марудного, але потрібного дійства постукали в двері.

Першої миті Клим похолов: так почуваються шибеники, застукані за чимось ганебним, за що належить суворе покарання, включно з багаторазовим прочитанням «Отче наш». Та потім минулося, Кошовий відчинив упевнено.

У дверях побачив двірника Бульбаша. Поруч височів огрядний поліціянт, приставлений дирекцією для охорони арештанта.

– Чим можу допомогти? – Клим зараз був сама чемність.

– Маю нагадати панові про заборону відвідин на час відбуття арешту, – відрапортував поліціянт.

– Так мене попереджали. Чому ви вдвох прийшли? Так треба, аби ви, пане вахмістре, вирішили без двірника не пересуватися ввіреною йому територією?

– Густо балакаєте, пане, – буркнув Бульбаш.

– Все ж таки, чому вас двоє? Може, зайдете, чи як? Не стійте вже в дверях.

Вахмістр та двірник перезирнулися. Бульбаш простягнув Климові складену вдвоє газету – свіжий номер «Діла».[37]

– То для вас. Просили передати.

– Хто?

– Я бачив того чоловіка тут із вами. Його називають пан Шацький. Просився до вас особисто…

– …але відвідини заборонені, – завершив поліцейський.

– І ви вдвох люб’язно вирішили принести мені газету від пана Шацького?

– Там про вас написано. З малюнком, – гмикнув двірник і похитав головою: – Треба ж, уславилися.

– А це добре, коли в газетах про когось пишуть, чи погано? – поцікавився Клим.

– Нічого доброго газети не друкують, – буркнув вахмістр. – Там ще для вас записка. Вона у конверті, і я не маю розпорядження відкривати його без вашого дозволу. Але дуже прошу відкрити зараз. Про листування громадян, котрих тримають під домашнім арештом, поліція має знати. Пан двірник тут, аби підтвердив: усі процедури є законними й дотримуються мною сумлінно. Бо потім такі грамотні пани пишуть скарги…

– Звісно, аби люди не були грамотними, ніхто б не скаржився на поліцію, – кивнув Кошовий. – Добре, якщо такий порядок, будь ласка.

Разом із газетою справді був заклеєний поштовий конверт. Кинувши «Діло» на крісло, Клим демонстративно відірвав кутик. Витрусив складену вдвоє чвертку паперу, прокашлявся, прочитав уголос:

– Пане Кошовий! Усе місто говорить про ваш сміливий вчинок. Хотілося поговорити з вами. Дізнатися цікавих подробиць, бо моя Естер не може спати. Адже така знана людина була в нас удома на обіді. Сподіваюся, ваші негаразди з законом минуться. А поки не порушуйте нічого. Й будьте там, де є зараз. Особливо – пізно ввечері. Знімаю перед вами капелюха. Щиро. Відданий вам Йозеф Ш. – Покрутив записку, глянув на світло, розвів руками: – Все. Нічого таємного й забороненого. Навпаки, бачте. Попереджають добрі люди, аби не порушував та сидів далі у чотирьох стінах.

– Мудро роблять, – погодився вахмістр. – Інакше сидіти вам, пане Кошовий, у зовсім інших апартаментах.

Клим недбалим жестом заховав записку в кишеню халата.

– Я можу послати когось по сніданок? Нехай би зготували у найближчій ресторації та принесли сюди з кур’єром.

– Ваші гроші, пане Кошовий, і все буде люкс! – вишкірився двірник.

– У такому разі, я зголоднів.

Дивна парочка пішла. Клим полегшено й навіть дуже голосно видихнув. Тоді витяг записку Шацького, ще раз пробіг її очима.

От же Шацький, от же сучий син! Знав же, хитрун, що хоч як читатимуть.

З цього всього ясно одне: його просять дочекатися пізнього вечора й до чогось готуватися.

Отже, комусь конче треба з ним побачитися.

Інших висновків просто не могло бути.

Розділ дванадцятий

Вікна й лабіринти

До темряви Клим ледь дотерпів.

Ще з обіду перевдягнувся, спершу не хотів, але потім таки вирішив пов’язати ще й краватку. У дзеркалі побачив ділового серйозного молодика, перейнятого надважливими справами, чий день розписаний по годинах із раннього ранку до пізнього вечора. Торкнув щоки, нахмурив лоба й почав старанно голитися. Відволікся цим ненадовго, бо знову повернулися напружене очікування, заразом невідомість та звідкілясь – порожнеча.

У липні сутінки огортали все кругом без зайвого поспіху. Здавалося, часом навмисне затримувалися, аби дати людям ще трохи теплого літнього вечора для приємних прогулянок. Вечірня ковдра поволі починала вкривати місто вже після дев’ятої вечора. Зі свого прочиненого вікна Кошовий не чув звуків вулиці. Хіба теленькав трамвай, і то звук відбивався не так голосно й прикро, як для тих, кому не пощастило мати вікна з виходом на саму Личаківську.

Іншим разом така тиша Клима цілком би влаштувала. Мабуть, розташування квартири подобалося й попередньому орендареві. Але зараз вона напружувала й насторожувала. Навіть гнітила, чимось справді нагадуючи мовчання тюремних дворів. Кошовому здавалося – після проведених у казематах днів він назавжди втратив комфорт від тиші й затишку. Вуличний гамір, свідчення того, що життя довкола вирує й не думає зупинятися, віднині набагато ближчий.

Коли сірі задушні сутінки