Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

нарешті перетекли в ніч, незвично темну, від того густу, хоч ножем ріж, Кошовий остаточно втратив терпець. Поняття не мав, яким чином до нього планує дістатися Шацький і про спосіб дати про себе знати. Щось підказало: треба триматися ближче до вікна. Якого з них, так само довго не вагався, обираючи. Нема різниці. На двір виходять усі. Лише спальня розташована далі, в кінці крила. Тож і вікно, відповідно, вело в глиб глухого двору. Найзручніше місце для таємних зустрічей. Недарма ж його обрали злодії, шукаючи способу проникнути всередину.

Розкуривши сигарний недопалок, Кошовий став у віконній проймі.

І постать, і вогник були помітні здалеку. Хто знає, де й кого слід шукати, – неодмінно знайде.

Чекав, може, десять хвилин. Може, двадцять. Відчуття часу втратив цілковито.

Але дочекався.

Знизу свиснули.

Спершу тихцем, потім – голосніше, а тоді взагалі нявкнули котом. Оце так Шацький виробляє, майнуло Климові. Ніби не схожий на любителя подібних забав. Особливо нявчання чомусь потішило. Закортіло підіграти, гавкнути у відповідь, хоч розумів, наскільки несхоже вийде. Та враз сигнали припинилися, натомість у дворі заворушилися якісь тіні.

Що відбувається – Кошовий не розібрав. Тобто напевне роздивився б, аби мав на те більше часу.

Не дали.

Вловив ледь чутне кректання, далі – легенький стукіт, тоді – ніби хтось шкрябнув об стіну. І на край підвіконня враз лягли, виринувши з ночі, чиїсь міцні руки. Вчепилися міцно, знизу підштовхнули – й ось уже хтось незнайомий та спритний, підтягнувшись, подав тулуб уперед, з вправністю циркового акробата перекинув довгі ноги всередину. Клим позадкував, пропускаючи нічного гостя. Роздивитися його не встиг, той замість привітання коротко звелів, ледь шепелявлячи:

– Тихо. Світло геть.

Світилося в кабінеті. Сходивши туди й крутнувши вимикач, Кошовий повернувся назад, на ходу обсмикнувши піджачні поли. Зібрався заговорити до гостя – не встиг. Той жестом порадив мовчати, наступним – показав на віконну пройму.

– Прошу пана виходити.

– Стрибати?

– Виходити. Внизу друг. Я за вами. Тихо, інакше біда.

Клим і без нього розумів, що шуміти не бажано. Турбувало інше: як вилізти, нічого собі не пошкодивши, коли висота тут між поверхами не менше ніж півтора людських зросту. Але гість не збирався давати часу на роздуми, бо, видно, мав щодо нього серйозні наміри. Мовчки потіснив до прочиненого вікна, і Кошовому нічого не лишалося, як сісти на підвіконня й спустити ноги назовні. Якщо йому тут вирішили підготувати втечу, без його особистої на те згоди, все це швидше нагадувало викрадення. Хоча прямої грубої сили не застосовували, та Клим не мав жодних сумнівів: варто не послухатися чи виявити неналежну спритність, і його просто викинуть у двір.

Перехрестився.

Перевернувся. Ліг на живіт, посунув тіло нижче, нижче, ще нижче.

Підошви знайшли якусь опору, не надто широку, та цілком придатну, аби переступити з ноги на ногу й безпечно розтиснути пальці, пускаючи край підвіконня. Далі Кошовий в одному суцільному русі присів, тримаючись руками за стіну, розпрямив ліву ногу, витягнув, як міг далеко, знайшов рівновагу, відштовхнувся. Ковзнув, наступною точкою опори була вже тверда земля. Климові вдалося не поточитися, навіть не наробити шуму. Спритності нічного гостя бракувало, та своя теж лишилася, гімназійне отроцтво все ж було насичене різними пригодами, не про всі з яких таки мусили знати батьки майбутнього адвоката.

Перевів подих, відчувши себе ледь не Едмоном Дантесом у перші хвилини після втечі із замку Іф. Тут же ліворуч темрява озвалася тихим голосом Йозефа Шацького:

– Усе добре, пане Кошовий? Нічого не бійтеся, тут ваші друзі.

Згори ковзнув незнайомець. Тепер Клим нарешті розгледів величеньку широку дошку, приставлену до стіни й трошки нахилену. Якщо звична до подібних фокусів людина стане на неї, руками можна сягнути вікна другого поверху. Міцно взятися, підтягнутися – і вже всередині.

Приблизно таким шляхом злодії та вбивці й проникли в помешкання.

Незнайомець, котрий прийшов за ним, знає і вміє це робити. Ще й Шацький з ним незрозумілим боком.

– Якого дідька тут відбувається? – так само пошепки, але намагаючись говорити суворо, запитав Клим.

– Вас запрошують на розмову, пане Кошовий, – пояснив Йозеф. – Нас бачили разом. Хіба ви забули, що Шацького знає половина Львова, а інших Шацький знає сам? Мене попросили передати вам записку й попередити про нашу нічну прогулянку. Моя поява тут ні в кого не викличе жодної підозри. Бо Шацький – чи не єдина людина у всьому королівському місті, котра ні в кого ніколи не викликає підозр.

– А лишаючись у квартирі, ми не могли поговорити?

– Ні, – вступив у розмову шепелявий незнайомець. – Той, хто має до вас важливу справу й розмову, не годен зайти інакше, ніж як через двері. Чекати, поки з вас знімуть арешт, неможливо. Діяти треба негайно. Завтра вже пізно.

– Діяти? – Кошовий почав закипати. – Слухайте, я не дуже люблю, коли мене використовують без моєї згоди. Хай посередником і виступив достойний пан Шацький. Куди ми йдемо? Хто ви такий? І хто мене розшукує? Ось три питання, на які я хочу почути відповідь негайно. Без цього кроку не зроблю. Це ще мовчу про головне – предмет розмови.

– Зробите.

Шепелявий підступив зовсім близько. Так, наче збирався обійняти Клима.

Мить – у бік вперлося щось гостре. Навіть, здається, прокололо піджак. Тихо зойкнув Шацький.

– Ми не душогуби, пане Кошовий, – спокійно сказав незнайомець. – За життя своє не бійтеся. Просто в мене нема іншого способу, інших слів та й, перепрошую, бажання пояснювати, чому ви повинні йти зі мною.

– А…

– А питання притримайте для того, хто вам на них відповідатиме. Пане Шацький, я вам гарно дякую. І не затримую.

З темряви зацокало.

– Нічого не вийде, пане Тимо, – озвався Йозеф. – Раз уже я тут із вами, то прогуляюся й далі. Не хвилюйтеся, Шацький уміє зберігати чужі таємниці.

Або шепелявий пан Тима справді не був проти, або дійсно не мав часу гарикатися. Забрав від Климового боку вістря, мовив:

– Глядіть, пане Шацький. У вас діти.

– Через те й вважатиму, – почулася серйозна відповідь.

– Тоді – вперед. Тримайтеся за мною, пане Кошовий. Самі звідси не вийдете.

І дивна трійця, один за одним, пірнула в ніч.

Вийти з двору можна було простіше – лиш узяти ліворуч та минути арку, що вела до парадного входу.

Так ходили всі тутешні мешканці. Стоячи біля вікна й знічев’я розглядаючи не надто мальовничу сірість прохідного двору, Клим уже встиг вивчити цей маршрут. Тож машинально сіпнувся найкоротшим шляхом. Але той, кого назвали Тимою, смикнув за лікоть, зупиняючи.

– Не туди.

– Чому? – вирвалося в