Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Де Ріно? — запитав Тимур.

— Із ним усе гаразд, — волосся гойднулося, зблиснуло у світлі лампи.

Українець вивчав обличчя американки. Без зморщок, але немолоде. Рівний ніс, тонкі губи. Нічого особливого, якби не її очі. Очі були кольору золотисто-димного осіннього світанку над застиглою, ледь укритою туманом поверхнею гірського озера.

— Хто ви? — озвалася психіатр.

— Спеціальний агент ФБР Ліза Джин Торнтон.

— Ви з ФБР? — подалася вперед Лаура.

— Так.

— Що ви собі дозволяєте?! — очі за скельцями окулярів грізно виблискували, хоча через погнуту дужку жінка скидалася на затуркану школярку з бідної сім’ї, що не має грошей на нормальні окуляри. — Я громадянка Французької Республіки. Хто дав вам право силоміць затримувати мене посеред вулиці та без пояснення причин, без моєї згоди везти бозна-куди?!

Тимур із сумішшю осуду та легкого переляку кинув погляд на свою супутницю. Штовхнув її ногою під столом, натякаючи, що, напевно, не варто розмовляти таким тоном із людиною, яка причетна до мудаків, які півгодини тому скрутили Ріно в баранячий ріг, а їх самих із мішками на головах затягли до якоїсь халупи за межами міста. Лаура не зважала.

— Чому ви, американці, думаєте, що вам усе можна? Чому ви поводитеся так, ніби хтось поставив вас королями Всесвіту? І що ви робитимете далі? Переправите нас до якої-небудь «третьої країни», — жінка зобразила пальцями лапки, — де тортури узаконено та куди ви відправляєте затриманих в Іраці й Афганістані бойовиків «задля отримання цінних розвідданих»? — повторила жест. — Ідіть ви на хрін! Я простий французький психіатр, і я не маю уявлення, чи є в Іраку ядерна зброя і де ховається Аль-Каїда!

Ліза Джин Торнтон здвигнула бровами, показуючи, як її дістали такі розумники, але погляд відвела. Лаура знала, на що тиснути. Власне, вона й поводилася настільки нахраписто й упевнено, адже розуміла, що після оприлюднення 2003-го фотографій із іракської тюрми Абу-Грейб, на яких зафіксовано, як солдати американської армії заради втіхи мордують ні в чому не винних іракців, і спричиненого знімками міжнародного скандалу американська адміністрація змінила політику стосовно затриманих. Хай там що від них хоче почути ФБР, катувати їх не будуть і до Афганістану чи до Нікарагуа не повезуть. Точніше, Лаурі хотілося вірити, що не повезуть. Бо хто їх знає, цих американців.

— Вас ніхто силоміць не втримує, — спокійно виголосила Ліза Торнтон. — Я просто хочу поставити кілька запитань.

— Та що ви? — скорчила гримасу француженка. — Ви вирубили Ріно! Ви ледь не вбили бідолаху, а нас заштовхали до автомобіля і, ні слова не зронивши, притягнули сюди. Ви півгодини утримували нас зі зв’язаними руками. Якщо це не насильницьке викрадення, то що тоді, на ваш погляд, «затримувати силоміць»?

— Ріно… — американка мотнула головою, міркуючи, як краще пояснити. — Це було необхідністю. Ми не знали, як він відреагує. І ми… вважаємо його небезпечним.

— А я, чорт забирай, вважаю небезпечними грьобаних янкі! — Лаура розходилася не на жарт. Тимур уперше побачив, наскільки французи ненавидять американців. — Вам не спало на гадку просто підійти, представитись і сказати, що хочете від нас почути.

— А ви б погодилися розповісти?

Тимур уловив насмішку в її золотистих очах.

— Так! — рявкнула Лаура.

— Ви впевнені?

Лаура хотіла відповісти, але слова застигли на губах. Вона втупилася в Лізу Джин Торнтон. Американка не зводила очей із француженки. Обидві усвідомлювали, що запекла промова Лаури — лише вистава, дурнуватий і нікому не потрібний спектакль, який вони грають за повної відсутності глядачів. Обидві здогадувалися, що їм насправді є про що поговорити. Але ніхто не хотів першим розкривати карти.

— Яка тепер різниця? — відмахнулась Лаура. — Я не хочу нічого чути, і я ні про що не розмовлятиму, доки не побачу посла Франції. Хтось має відучити вас поводитися, наче дикуни.

Обличчя шатенки залишалося незворушним.

— Якщо ви наполягаєте, я повідомлю своє керівництво, — байдуже згодилася Ліза, — вони зв’яжуться з Вашингтоном і попросять пояснити ситуацію спочатку вашому послу, потім — міністру закордонних справ, а згодом, якщо знадобиться, самому месьє Олланду. Після того вже хтось із Парижа зателефонує послу Франції в Еквадорі та дасть недвозначно зрозуміти, що французьке керівництво немає нічого проти нашої з вами бесіди, — агент додала металу в голос, але продовжувала без притиску, тим самим безпристрасним тоном: — Лауро, ви не гірше за мене знаєте: наша ситуація це дозволяє. Я справді можу зробити так, як перерахувала, офіційні звернення й усе таке, повірте, але це займе тиждень, і тому я сподіваюсь на вашу добровільну співпрацю.

«Яка, в біса, наша ситуація?» — подумав Тимур.

Між бровами Лаури пролягла вперта зморшка. Вона сердито сопіла та не відповідала.

Розцінивши мовчанку як знак згоди, Ліза Торнтон запитала:

— Отже, мета вашого приїзду до Еквадору?

Лаура Дюпре демонстративно відкинулася на спинку стільчика, склала руки на грудях і втупилася в стелю. Агент Торнтон терпляче чекала, не зводячи погляду з француженки.

— Туризм, — уставив Тимур.

Лаура задоволено випнула щелепу.

— О, то ви приїхали відпочивати? — рівним, без найменшого натяку на невдоволення чи роздратування, голосом поцікавилася Ліза.

— Саме так, — кивнув головою Тимур. — Вулкан Котопаксі, Галапагоські острови… тут багато цікавого.

Поки Ліза Торнтон збиралася з думками, двері розчинилися і до кімнати ввалився високий блондин у світло-синіх потертих джинсах і широкій картатій сорочці із закоченими рукавами. Він жбурнув на стіл тонку непрозору течку без жодного напису на титульній сторінці, сів на вільний стільчик ліворуч від Лізи, розвернув його боком до столу та почав розгойдуватись на двох ніжках. Праве передпліччя він поклав на стіл, щоб підтримувати рівновагу і не гепнутись на спину, якщо занадто відхилиться назад. Між вказівним і великим пальцями чоловік стискав запальничку «Zippo» і час від часу постукував нею по принесеній папці. Схоже, один із тих, хто привіз їх сюди.

— Привіт, моє ім’я Джонні Лонгбоу, — він по- американськи широко посміхнувся Лаурі та Тимуру.

Француженка зміряла його зневажливим поглядом, безмовно демонструючи: «Ти що — ідіот?» Ні вона, ні Тимур не відповіли на привітання.

— Як він? — не повертаючи голови, запитала Ліза Джин Торнтон.

— Дивно.

— Що означає «дивно»? — ледь насупилась вона. Її дратувала легковажна поведінка та розхлябаний зовнішній вигляд напарника: сама його присутність перетворювала те, що мало би бути хоча б подобою серйозного допиту, на комедійне шоу. — Він нічого не сказав?

Замість відповіді чоловік звернувся до Лаури та Тимура:

— Ви добре знаєте пана Ріно Ґроббелаара?

— Колись працювали разом, — буркнув Тимур. «А то вам невідомо?»

Чоловік гойднувся на кріслі, театрально кахикнув і звів ліву брову:

— Це той Ріно, що постачав зброю для УНІТА[50] під час громадянської війни