Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Звідки у вас така інформація? — зобразив здивування Тимур.

— Як думаєш, чийого виробництва зброю ви постачали для УНІТА? — долетіло з протилежного боку стола.

Невиразно ворухнувши губами, українець збрехав:

— Ніколи не чув про таке.

«Ефбеерівець» повернувся до Лізи та нарешті відповів на її запитання:

— Він нічого не сказав. Я, власне, нічого й не очікував. Здивувало інше: містер Ріно Ґроббелаар безперестанку торочить про те, що він диякон католицької місії в Намібії.

Тимур не стримався й усміхнувся. Зиркнув на Лауру. Ліза та її напарник відреагували на поворот голови українця і також втупилися у француженку.

— Шляхи Господні незбагненні, — знизавши плечима, видала та.

Кілька хвилин усі четверо мовчали. Зрештою Ліза Джин Торнтон вирішила першою піти назустріч:

— Гаразд, спробуємо ще раз. Я працюю в спеціальному відділі ФБР, що є частиною Violent Crimes Unit[51]. Цей відділ курує розслідування злочинів, які сталися на території США і які, на перший погляд, не мають раціонального пояснення або ж, імовірно, стосуються надприродного.

— На території США? — не зрозуміла Лаура.

— Ви говорите про злочини, пов’язані з паранормальним? — не довіряючи власним вухам, перервав француженку Тимур. Він думав, що таке буває тільки у фільмах.

Ліза Джин завагалась:

— Можна сказати й так.

— То ви, типу, як Дейна Скаллі з «Цілком таємно»?

— Ге-ге! — реготнув напарник Лізи, а сама агент Торнтон вишкірилася. Попередню незворушність зірвало з неї, неначе целофанову обгортку. Тимур умить збагнув, що він не перший, хто роздрочує її схожим запитанням.

— Так. Я — це, типу, агент Скаллі, — її губи стоншилися, а слова вилітали із сухим клацанням, подібним до звуку, із яким швидкісний лазерний принтер «випльовує» листки паперу в лоток для віддрукованих аркушів. Насправді Ліза Торнтон сердилася не лише через втому від постійного підколювання й украй легковажного ставлення її колег до відряджень, у яких ішлося про щось гіпотетично паранормальне. Першочергова проблема полягала в тому, що робота в спецвідділі була її прокляттям: Ліза жодну справу не доводила до кінця. Це виявлялося неможливим у принципі. Якщо в ході розслідування встановлювали, що в складі злочину немає нічого ірраціонального, непоясненного чи, якщо хочете, потойбічного, всі документи забирали та передавали до відповідного профільного відділу ФБР або поліції штату. Якщо ж у справі, яку вона розслідувала, справді простежували щось загадкове, химерне, недоступне науковому поясненню, як правило, воно таким і залишалося: справу врешті-решт клали під сукно.

— Круто, — з іронією промовив Тимур.

Ліза Торнтон проігнорувала насмішкуватий тон і продовжила:

— Чули про катастрофу рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador» в аеропорту Маямі? — Тимур і Лаура синхронно кивнули: п’ять днів про неї торочили по всіх телеканалах світу. — Через неї я тут, — (Тимур здивовано повів бровою.) — 12 січня пасажирський лайнер, що летів із Кіто до Маямі, за хвилину до посадки несподівано відхилився від глісади, почав набирати швидкість і врізався в один із терміналів аеропорту. Загинули всі, хто був на борту літака, плюс 37 пасажирів літака компанії «American Airlines», який стояв біля термінала, і ще 21 людина в терміналі. Зважаючи на масштаби катастрофи, мабуть, варто сказати: лише 21 людина в терміналі. Загалом — 237 осіб, переважно громадяни Еквадору та США. Оскільки на той момент найбільш імовірною причиною катастрофи вважали теракт, розслідування очолили ФБР і ЦРУ. У ніч після трагедії наші спеціалісти дослідили рештки «Boeing 767», проте не знайшли слідів вибухівки. По тому проаналізували досьє пілотів. Як стало відомо, ні командир екіпажу, ні другий пілот ніколи не контактували з представниками терористичних організацій, не підтримували радикальні течії чи партії, були зразковими пілотами й, у всіх сенсах, жили нормальним життям. 15 січня віце-президент виступив із заявою про те, що теракту не було, а наші хлопці приготувалися передати справу NTSB[52], коли… коли надійшли розшифровки бортових самописців, — Ліза Джин подивилася на Тимура. Українець і француженка мовчали.

— І? — запитала Лаура.

— Те, що сталося в Miami International, — не зовсім теракт. Це те, що ми, американці, називаємо deliberate act[53]. За даними «чорних скриньок» з’ясували, що посадку виконував другий пілот, проте за хвилину до приземлення керування на себе взяв командир екіпажу — сорокашестирічний Мігель Віктор Суеро. Він вивів двигуни на повну потужність, повернув лайнер уліво, після чого усвідомлено ввігнав його в будівлю термінала. Чому? Ми не знаємо. На перший погляд, жодних мотивів. Мігель Суеро пристойно заробляв, мав двох дочок, красуню дружину, володів квартирами в Кіто та Ґуаякілі, будинком біля океану, не мав боргів. Однак найбільше ФБР уразило не те, що вчинив пілот, а те, що він говорив, скеровуючи літак до будівлі термінала Міжнародного аеропорту Маямі. Мігель Віктор Суеро кільканадцять разів повторив щось на кшталт «знайдіть мені Тимура… мені потрібен Тимур Коршак» і т. п., — Ліза Джин Торнтон не без зловтішного тріумфу відзначила, як зблідло обличчя українця. — Пілот повторював ім’я Тимура Коршака весь час, доки лайнер мчав до термінала. Говорив дуже дивним голосом, глибоким і спотвореним, спочатку ми навіть подумали, що в кабіні був хтось третій, і лише під час експертизи вдалося підтвердити, що за штурвалом знаходився саме Мігель Суеро. Мої колеги оперативно злітали до Еквадору, де опитали родичів, співробітників і знайомих загиблого командира. Ніхто з них не знав і ніколи не чув про людину на ім’я Тимур Коршак, тож пізнього вечора 15 січня справу перекинули мені.

Тимур від хвилювання роззявив рота. Ліза Торнтон свердлила його очима та ледь помітно, але переможно всміхалася. Всім своїм виглядом американка наче промовляла: «Ну, що, вам ще хочеться пожартувати?»

— Найперше, що я зробила зранку, перевірила базу даних АНБ[54] і, як ви, напевно, здогадуєтесь, швидко виявила, що український програміст на ім’я Тимур Коршак 2009-го виступав консультантом у надсекретному проекті Міністерства оборони Сполучених Штатів за назвою «NGF», New Generation Fighter[55]. Власне, це все, що попервах удалося знайти про проект: він діяв, був згорнутий у вересні 2009-го, решта — засекречено. Тоді я ще не била на сполох, оскільки не припускала, що Мігель Віктор Суеро згадував саме того Тимура Коршака, який працював на наших військових. Якщо щиро, на той момент я більше схилялася до думки, що це просто збіг. Я думала так рівно добу, бо після обіду 17 січня надійшла інформація про те, що на ім’я Тимура Коршака було замовлено авіаквитки, причому не будь-куди, а до Ґуаякіля, міста,