Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гаразд, не буду.
— Справді не будеш?
— Справді.
— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.
— Я не тривожуся.
— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить. I тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.
— Я тривожуся тільки за тебе.
— Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.
— Ти в мене справді золото.
— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?
— Ні.
— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.
— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.
— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.
— А де ти будеш?
— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.
На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.
— Ти не сердишся на мене, любий?
— Ні.
— I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?
— Можливо, трохи. Але не ти.
— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку.
— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.
Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.
— Завжди… Страшне слово.
— Пробач.
— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!
— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.
— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. — Не зважай ти на мене. — Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.
— То й не будемо.
— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.
— Ми не будемо сваритись.
— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.
— Не здолають, — сказав я. — Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.
— Але ж і вони вмирають.
— Тільки раз.
— Не знаю. Хто це сказав?
— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?
— Так. Хто це сказав?
— Не знаю.
— Мабуть, він сам був боягуз, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.
— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.
— Авжеж. Тим-то вона й хоробра.
— Ти так добре на цьому знаєшся.
— Твоя правда, любий. Так воно і є.
— I сама хоробра.
— Ні,— сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю.
— Я теж не хоробрий, — сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.
— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.
— Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.
— Але ж таки в нападі,— підкусила вона мене.
— Мабуть, ми одне одного варті,— сказав я. — Але все-таки ти хоробра.
— Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра.
— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — Я страшенно хоробрий під чаркою.
— Ми з тобою великі люди, — сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. — Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший.
— Та наче й не хочеться.
— Дарма, випий.
— Ну гаразд. — Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом.
— Чудово, — сказала вона. — Я знаю, коньяк п'ють герої. Але не треба надмірностей.
— Де ми житимем після війни?
— Мабуть, у богадільні,— відказала вона. — Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом.
— А-може, він буде генералом.
— Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії.
— А ти не хочеш випити?
— Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене від нього тільки в голові паморочиться.
— Ти ніколи не пила коньяку?
— Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина. Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще.
— Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети.
— Тобі конче треба йти?
— Як не тепер, то потім.
— Ну гаразд. Іди тепер.
— Я скоро повернуся.
— А я тим часом дочитаю газети, — сказав я.
Розділ XXII
Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей. Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило.
— Жодного сумніву, — сказав наш госпітальний лікар, — Погляньте, міс, які в нього очні білки.
Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті — я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання», після закриття браузера.