Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

— Котра година? — спитав Артур. Миро поглянув на свій піщаний годинник.

— Сонце зійде за п'ять хвилин! Артур зітхнув.

Він дуже сподівається, що з принцесою нічого не сталося і вона зараз повернеться. Якщо ж йому не вдасться хоча б поглянути на неї після таких випробувань, він дуже засмутиться. Та, можливо, це його чогось навчить? Артур поринув у міркування, а внутрішній голос настійливо шепотів, що, проникнувши з такими труднощами у мініпутський світ, він не має права не побачитися з принцесою, навіть на якусь мить… Намагаючись переконати внутрішній голос, хлопчик заперечує: якщо ця мить не настане сьогодні, він все одно дочекається, коли світила знову дозволять йому потрапити сюди, і тоді він неодмінно відшукає Селенію… А зараз… Сьогодні йому було сказано, що принцеса в безпеці. «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні!» — нашіптував хлопчикові все той самий внутрішній голос. Невже, сам того не усвідомлюючи, Артур назавжди залишиться серед мініпутів? А як же батьки, дідусь із бабусею, пес Альфред? Ні, таки він має повернутися із нинішнім променем! А потім вигадає щось, аби запросити до себе Селенію. І справді, чому б їй не погостювати в нього?

Ця думка так сподобалася Артурові, що він мимохіть усміхнувся.

— Ходімо! — сказав хлопчик до Миро, піднімаючись. — Ходімо до зали переходу, а то я спізнюся.

Кріт здивовано поглянув на нього: це ж треба так ураз подорослішати!

— Ось ти мудро чиниш! — відповів Миро, схвально усміхаючись кутиками вуст.

Друзі разом попрямували до зали переходу.

Та життєве колесо, що ніколи і нізащо не зменшує свої оберти, має таємні гвинтики — «примхи погоди» чи «природи». Так поетично люди-крихітки назвали феномен, який для людей великого світу має назву «випадковий збіг». Але мініпутам не до вподоби ні «збіг», ні «випадковості». У них навіть є така приказка: «Зізнайся, що ти накоїв, інакше ми покладемося на випадок».

У великому мініпутському лексиконі слова «випадковість» і «випадок» були не в пошані, тому стояли поблизу таких слів, як «викаблучуватися» і «вимахуватися», «вичухуватися» і «визвіритися». Мініпути-лінгвісти вважали, що слова потрібно розміщувати одне за одним, виходячи із приємного чи неприємного значення.

Кілька років тому Арчибальд намагався втовкмачити мініпутам справжню сутність слова «випадок», а також «випадковість» та «збіг». Він наводив приклади, коли ці слова називали і приємні події, як згуртовували родину і позитивно впливали на обставини. Та король зі своїми радниками не хотіли того й чути. Збігів не існувало! Це було філософське поняття! І, перш ніж осягнути філософські матерії, людське суспільство подолало віки варварства, а мініпути не збиралися переживати кам'яний вік лише для того, щоб зайнятися філософією…

Хай там що, випадок чи випадковість, а можливо, і сама доля — називайте як завгодно — вирішила, що коли Артур піде до зали переходу, у міську браму хтось енергійно загрюкає. І поважна володарка-природа, яка завжди все встигає, скерувала хлопчика саме тією стежкою повз браму. Інакше як би він почув це загадкове грюкання? А окрім нього, нікому почути цей звук! Поважний вартовий, якого Артур безцеремонно розбудив сьогодні на світанку, так розхвилювався, що знову заснув на своєму посту.

— Це Селенія! — вигукнув хлопчик, почувши грюкіт у браму.

Зрадівши, він так підстрибнув угору, що повищав на цілий міліметр. Личко його засвітилося щастям, як Ейфелева вежа святковими вогнями.

— Це вона! Вона! Я знаю! — гукав він, вистрибуючи, як козеня.

Не подивившись у перископ, Артур кинувся до брами: він стовідсотково певен — це Селенія. Миро вже хотів сказати йому, що він порушує одне з основних правил безпеки, які ніколи не варто ігнорувати. Мудрий кріт міг нагадати чимало випадків, коли таке недбальство мало досить неприємні наслідки. Та для цього йому потрібно хоча б день, Артур же не дає й рота розкрити. Оминувши Миро, який кинувся йому навперейми, хлопчик наліг на брусок-засувку.

Радісні Артурові вигуки розбудили вартового, і він побіг на свій пост, сподіваючись завадити хлопчикові вкотре помилитися. Та пізно — засув відсунуто.

— Що ти накоїв, бідова голово! — жахається король.

— Та це Селенія — я знаю! — переконливо відповів Артур.

Учепившись у стулку брами, він тягне її до себе, аж поки не розчиняє навстіж.

Артур казав правду. Грюкала справді Селенія. Хлопчик щасливо усміхається.

Та принцеса не виказує радості від зустрічі. На її мокрому від сліз обличчі — страх і розгубленість. Та це й не дивно. І якщо щасливий хлопчик не бачить нічого, крім личка своєї принцеси, то вся юрма біля брами охоплена жахом: мініпути розгублені ще більше за Селенію. І є на те причина — за спиною дівчини видніється покорчена постать Упиря. Наставивши до горла полонянки величезного ножа, він міцно тримає її своїми рукоклешнями.

Пелена щастя спала з Артура. Пропала й усмішка. Мрії розсипалися, як замок на піску. Миро задубів з переляку: у нього посинів навіть кінчик носа. А король зімлів.

Селенія дивилася на Артура очима, повними сліз. Їй так хотілося розповісти йому, якою вона почувалася щасливою, коли дізналася про його повернення! Та лезо ножа не дає змоги навіть гукнути на поміч.

— Який я радий знову тебе зустріти, мій юний Артуре! — промовив Упир голосом настільки ж приємним, як і звук електропилки, що вгризається в металеву балку.

Почувши це, всі мешканці мініпутської столиці затремтіли, як осиковий листок. А потім застигли, паралізовані жахом.

Мініпути були переконані, що Жахливий У загинув під руїнами Некрополіса — Заклятого Міста. Та, на лихо, він живий-здоровий. І знову вдається до підлоти, достойної самого Макіавеллі. Хоча новий перелік «подвигів» Упиря поки що скромний: усього лиш захоплення заручника. Проте, знаючи ненависть У до мініпутів, кожен із них передбачає, що це лишень квіточки. Похмурий негідник не полишить їх у спокої.

— О, яка в тебе цікава цяцька! — насмішкувато промовив Упир, указуючи кістлявою кінцівкою на мушлю, що висіла на Артуровій шиї. — Ласкаво просимо в гурток шанувальників природи, дорогий кузене! — додав він.

Зараз Артур з радістю довів би Упиреві, що серед його нових родичів є й тигри. Та на його різкий рух Упир притискує ніж до принцесиного горла. На жаль, хлопчик не може перемогти його ні силою, ні швидкістю реакції. І Артур завмирає. Його не приваблює