Читати книгу - "Капітани піску"

Видно було, що він не знаходив слів.

— Що ще? — спитав Безногий.

— Нічого. Ради бога, не питайте, — і він похнюпив голову, похитуючись з боку на бік. Його голос лунав ще тихіше, ніби він ніяк не міг оговтатися від переляку. — Це все одно, що потрапити на кладовище. Там усі вже померли.

Він дивився таким поглядом, ніби благав не приставати більше до нього з розпитуваннями. Жоан Здоровило сказав:

— Ми не повинні ні про що розпитувати.

Гульвіса махнув рукою, щоб підтримати його.

— Ні про що. Це надто погано.

Професор глянув на груди Гульвіси. Вони були всі вкриті віспинками. Але замість серця Професор побачив зірку.

Доля

Вони зайняли столик у кутку. Кіт дістав карти. Але ні Педро Куля, ні Жоан Здоровило, ні Професор, ні Гульвіса не виявили інтересу до гри. Вони чекали в «Морському пристановищі» на Божого Улюбленця. За столами було повно людей. Протягом довгого часу в «Морському пристановищі» не було відвідувачів. Віспа прогнала всіх. Але тепер, коли вже вона пішла геть, люди говорили про померлих. Хтось розповідав про лікарню.

— Біда, коли людина бідна, — сказав якийсь моряк. За одним із столиків замовили кашаси. Біля прилавка дзвеніли чарки. Старий, який сидів у залі, сказав:

— Ніхто не може змінити свою долю. Її там, нагорі, творять, — і він показав на небо.

Але від іншого столу озвався Жоан де Адам:

— Прийде час, і ми змінимо долю бідняків…

Педро Куля підвів голову, Професор слухав, усміхаючись. Жоанові Здоровилу і Гульвісі, здавалося, подобались слова старого. Той вів далі:

— Ніхто не може її змінити. Вона записана там, на небі…

— А ми таки колись змінимо її… — сказав Педро Куля. І всі подивились на хлопця.

— Що ти знаєш про це, хлопче? — спитав старий.

— Це син Блондина, це в ньому батько промовляє, — відповів Жоан де Адам, дивлячись на хлопця з повагою. — Його батько вмер за те, щоб змінити нашу долю.

І він оглянув присутніх. Старий замовк і теж дивився на Педро з повагою. Знадвору долинув бренькіт гітари.

НІЧ ВЕЛИКОГО СПОКОЮ — ВЕЛИКОГО СПОКОЮ ТВОЇХ ОЧЕЙ

Дочка хворого на віспу

Знову на пагорбі почулась музика. Волоцюги подіставали гітари, щоб виспівувати найновіших пісень і складати нові, які згодом вони продадуть відомим «поетам-піснярам» у місті. У крамниці Деоклесіо щовечора тепер повно людей. На деякий час всякі веселощі пішли геть з пагорба і звільнили місце лише для плачу й лементу жінок та дітей. Чоловіки приходили на роботу або додому похнюплені.

Крутими стежками пагорба простували до далекого кладовища чорні труни дорослих, білі труни незайманих дівчат і маленькі труни дітей. Це тоді, коли хворого на чорну віспу не забирали ще живого у мішковині до лазарету. Родина хворого однак плакала відразу, як за померлим, бо кожен знав, що з лазарету ніхто не повернеться. Ані гітара, ані глибокий голос негритянського співу не порушував тоді смутку на пагорбі. Чулися тільки молитви сторожів і плач жінок.

Так було на пагорбі, коли Естевана забрали до лазарету. Він не повернувся — одного вечора Маргаріда дізналася, що він помер. Того ж вечора в неї почалася лихоманка. Але віспа в пралі проходила легко. Двоє її дітей господарювали, виконуючи всі розпорядження матері. Допомога Зе Фуїньї була, правда, незначна, бо він нічого не вмів робити у свої шість років. Але Дорі було тринадцять, майже чотирнадцять, у неї вже почали округлятися груди, вона була схожа на маленьку, дуже поважну жіночку. Дора діставала ліки для матері, доглядала її. Маргаріда видужала, коли гітари вже знову заспівали на пагорбі. І Маргаріда, хоча ще й не зовсім вичуняла, пішла до своїх замовниць по білизну. Повернувшися з вузлом за спиною, стала прати його в джерелі. Наступного дня вона не змогла працювати — знову гарячка від віспи. Повернення хвороби завжди страшне. І за два дні з пагорба спустилася труна останньої жертви віспи. Дора не голосила, німі сльози котилися по її обличчю, але у той час, як опускали труну, вона думала про Зе Фуїнью. Братик просив їсти і плакав від голоду. Він був надто малий, щоб розуміти, що лишився сиротою у величезному місті.

Після похорону сусіди дали сиротам пообідати. На другий день араб, власник бараків на пагорбі, послав дезинфікувати барак Маргаріди. Відразу ж і винайняв його іншим людям, тому що барак стояв на гарному місці, на вершині пагорба. Доки сусіди з'ясовували, що ж робити з сиротами, Дора взяла братика за руку і спустилася з ним у місто. Ні з ким не попрощалась, було це як втеча. Зе Фуїнья ішов, не знаючи куди. Сестра тягла його за руку. Дора йшла спокійно. У місті повинні знайтися люди, які заопікуються її братом. А сама вона влаштується служницею у якийсь дім. Вона була ще дівчинка, але були такі родини, де воліли краще взяти саме дівчинку, бо їй можна платити менше. Мати свого часу заводила мову про те, щоб влаштувати Дору в дім однієї замовниці, Дора знала цей дім і попрямувала туди. Пагорб, музика гітар, самба, яку співав негр, лишилися позаду. Босі Дорині ноги пік гарячий асфальт. Зе Фуїнья ішов радісний, придивляючись до незнайомого йому міста, переповнених трамваїв, громіздких автобусів, до натовпу на вулицях. Дора колись була з матір'ю в домі замовниці. Вони їздили до неї у Барру на багажному трамваї, відвозячи вузол із випраною білизною. Господиня тоді приголубила Дору, спитала, чи не хоче вона влаштуватись до неї для хатньої роботи. Маргаріда сказала, що приведе її, коли дівчинка підросте. Туди Дора і хотіла йти зараз. Перепитуючи перехожих, вона допиталася, як іти у Барру. Йти довелося далеко, і розпечений асфальт обпікав босі ноги. Зе Фуїнья почав просити їсти і скаржився на втому. Дора заспокоювала його обіцянками, і так вони йшли далі. Але на Кампо-Гранде Зе Фуїнья вже більше не міг ступити й кроку. Дорога виявилась задовгою як на його шість років. Тоді Дора зайшла у булочну й розміняла єдині, що були в неї, п'ятсот рейсів, купила два хлібці й залишила з ними Зе Фуїнью на лавці.

— Ти їж і чекай на мене. Чуєш? Я сходжу й відразу ж повернуся. Не йди звідси, а то ще загубишся…

Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.