Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

«— Що ж, хильнім по чарці з доброї нагоди, — запропонував Петсі Горен.

— Згода, — відказав Картер Вотсон.

І, взявшися під руки, вони подалися до найближчого шинку».

IV

Кінець кінцем ця пригода не залишила гіркоти у Вотсоновій душі. Це був лише новий соціальний досвід, і його наслідком стала ще одна книжка Вотсона під назвою «Поліційне судочинство. Спроба аналізу».

Роком пізніше, одного літнього ранку Вотсон приїхав на своє ранчо і, залишивши коня, пішки побрався через невеликий яр, щоб глянути, як росте гірська папороть, висаджена минулої зими. Вийшовши з яру, він опинився на всіяному квітами лузі, у чарівному затишному куточку, що його відокремлювали від решти світу низенькі пагорби та групи дерев. І тут він побачив людину, яка, мабуть, забрела сюди з літнього готелю в містечку, за милю звідси. Вони зійшлися віч-на-віч і одразу впізнали один одного. Незнайомець виявився суддею Вітбергом. Факт порушення межі приватної власності годі було заперечити: хоч Вотсон і не був щодо цього дуже прискіпливий, але межовими знаками таки обставив своє ранчо.

Суддя Вітберг простягнув руку, якої Вотсон «не помітив».

— Політика — брудна справа, чи не так, судде? — зауважив Вотсон. — О так, я бачу вашу руку, але не хочу її потиснути. Газети тоді писали, що я після суду потиснув руку Петсі. Я не робив цього, ви знаєте, але дозвольте відверто заявити, що я в сто разів охочіше потиснув би руки йому та його гидким приятелям, аніж вам.

Суддя Вітберг зовсім розгубився, і поки він відкашлювався та гмикав, спромагаючись на слово, Вотсонові спало на думку розіграти який-небудь дошкульний жарт.

— Така освічена людина, з таким багатим досвідом — і раптом така ворожість. Не чекав я… — почав суддя Вітберг.

— Ворожість? — перепитав Вотсон. — Зовсім ні. Не така в мене вдача. А щоб довести це, дозвольте показати вам дещо цікаве, — такого ви досі ще не бачили. — Вотсон підняв з землі каменюку завбільшки з кулак. — Бачите? А тепер дивіться на мене.

З цими словами Картер Вотсон садонув каменюкою себе по щоці. Камінь розтяв шкіру до кістки, цебеніла кров.

— Загострий трапився, — пояснив він остовпілому судді, що подумав, чи не збожеволів, бува, Вотсон. — Мені треба трохи поранитися — в такій справі переконливість — це головне.

Далі він знайшов інший, гладенький камінець і знову кілька разів стусонув себе по щоці.

— Отак! — примовляв він. — За кілька годин вона так позеленів і почорніє, що краще й не треба. Буде цілком правдоподібно.

— Ви божевільний! — тремтячим голосом промимрив суддя.

— Не грубіяньте! — відказав Вотсон, — Бачите моє знівечене, заюшене обличчя? Отже, це ви зробили своєю правою рукою. Бац-бац — ви двічі вдарили мене. Це брутальний, нічим не спричинений напад. Моє життя у небезпеці, і я мушу захищатися.

Пройнятий жахом, суддя Вітберг відсахнувся, побачивши перед собою погрозливі кулаки.

— Якщо ви мене вдарите, я вас заарештую! — погрозився суддя.

— О, це ж саме і я казав Петсі, — була відповідь. — І знаєте, що він відповів на те?

— Ні.

— Ось що!

У ту ж мить Вотсон правим кулаком загилив у ніс судді Вітберга — і законник беркицьнувся горілиць.

— Встаньте! — наказав Вотсон. — Встаньте, якщо ви порядна людина. Так казав мені Петсі, ви знаєте.

Суддя Вітберг, одначе, волів уже лежати, аж поки його підняли за барки — але тільки для того, щоб знову збити з ніг. Після цього почалася справжня індіянська різанина. Суддю Вітберга бито за всіма правилами в лице й у вуха, його тягано долілиць по траві, і всі ці дії Вотсон супроводив розповіддю, як саме робив те Петсі Горен. Хоч він і розходився, але не забував і про себе: час від часу старанно завдавав собі окремих ударів, що лишали у нього на обличчі достатньо переконливі синці. Раз поставивши бідолаху-суддю на ноги, Вотсон ухиетився навмисно розквасити собі носа об голову цього добродія. Ніс заюшило кров'ю.

— Бачите! — закричав Вотсон, відступаючи на крок і майстерно розвозячи кров по всій сорочці. — Це ви своїми кулаками. Це просто жахливо! Я ледь живий. Я мушу знову захищатися.

І ще раз удар кулака звалив суддю Вітберга на землю.

— Я накажу заарештувати вас, — схлипував той лежачи.

— Це саме казав і я Петсі.

— Жорстокий… — схлипував суддя, — нічим не спричинений напад…

— О, і це я казав Петсі.

— Я вас заарештую, будьте певні.

— То ще побачимо.

З цими словами Картер Вотсон зійшов у яр, сів на коня і помчав у містечко.

Годиною пізніше, коли суддя Вітберг дошкутильгав до готелю, його заарештував місцевий констебль за напад та побиття Картера Вотсона.

V

— Ваша честь, — казав Вотсон другого дня сільському судді, заможному фермерові, який тридцять років тому закінчив тваринницьку школу. — Через те, що цей Сол Вітберг, сам напавши на мене, ще насмілився мене звинувачувати, нібито я його побив, вважаю за можливе з'єднати обидві справи в одну. Тим більше, що свідчення й факти в обох справах однакові.

Суддя погодився і приступив до розгляду здвоєної справи. Вотсон, як свідок обвинувачення, почав свідчення перший.

— Я збирав квіти, — заявив він, — збирав квіти на своїй власній землі і навіть гадки не мав про якусь небезпеку. І раптом з-за дерев вискочив цей чоловік. «Я — Додо, — каже він, — і можу тебе на порох стерти. Руки вгору!» Ну, я собі всміхнувся, а він — бац-бац — ударив мене, збив з ніг і розсипав мої квіти. Лаявся він при цьому так, що й не сказати. Я заявляю, що це нічим не виправданий, брутальний напад. Погляньте на мою щоку! А ніс! Не знаю, чим можна це пояснити. Певно, він був п'яний. Не встиг я отямитись, як він мене побив. Життя моє було в небезпеці, і я мусив захищатись. Оце й усе, ваша честь, хоч я і мушу сказати на закінчення, що це мені й досі не зрозуміле. Навіщо, наприклад, він назвався Додо? Чому безпідставно напав на мене?

В такий спосіб Солу Вітбергові було наочно проілюстровано мистецтво кривоприсяжництва. Дуже часто зі свого високого місця він поблажливо вислуховував фальшиві свідчення у справах, сфабрикованих поліцією. І ось уперше їх спрямовано проти нього, і при цьому він не сидів на чолі суду, маючи до підпори бейліфів, поліційні кийки та тюремні камери.

— Ваша честь! — заволав він. — Ніколи в житті не чув я