Читати книгу - "Апостол черні"

«І зайшли, як і пристоїть — і що було зараз в першій хвилі зробити — до попа».

Юліян потряс заперечуюче головою. «Не кажіть, отче, „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, апостола „черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище проти хорого заняти». О. Захарій помовчав зразу, відтак станув проти юнака й поставив йому вспокоюючи руки на рамена. «Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я, я дякую. Не кажіть і не просіть нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю, постараю. Кажіть лише скільки, тут кожда хвиля дорога».

Юліян зчудувався, хотів ще дальше говорити, але душпастир не допустив. Тоді Юліян назвав суму, о котрій знав, що вона вистарчить батькові на згадану ціль.

О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на розжичування за відповідне упроцентовання межи селянами, або з сирітської сільської каси щадничої, котру заложено його заходом.

Зачувши слово «тещі», Юліян трохи перелякано подався в зад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою й думка, що промайнула в нього, що через бабуню могла би Ева о тій позичці довідатись, нагнала йому краску сорому в обличчя.

«Отче… наколи вже… то прошу з „каси селянської“», — вимовив, змішаний.

«На як довго?..» Душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця молодого чоловіка погляду, неначе вичитував з-поза чола його молоді думки.

Юліян задумався, обчислюючи, за кілька років буде йому можливо затягнений довг сплатити.

«Не спішіться, роздумайте добре… щоб не взяли тягар на себе, котрий би угнув вас за час, в котрім би ви не були в силі сплатити його», — упімнув о. Захарій.

Юліян поновно змінив барву. Перед ним рік війська, по упливі того  п о д о р о ж… відтак 4—5 років наука в Академії, професура… чи право, чи лише що… «за п’ять років», — сказав опісля рішучо й поважно.

«Отже, за п’ять літ», — повторив за ним душпастир.

«Але… отче… я б дуже просив з  с е л я н с ь к о ї  каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла, як…» — і тут урвав.

Отець Захарій усміхнувся.

«Я вам вірю, мій любий, але з сього, як бачу, не може нічого вийти, бо селянська каса в нас розжичує найдовше на два до трьох років».

Юліян виглядав заклопотано й не сказав нічого.

І знов душпастир прийшов йому на поміч.

«Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить прикрости. Зазвичай я не люблю займатися грошевими справами. Роблю се лише для своїх парафіян, щоб, як коли кому треба трохи грошей, не ходив до лихварів або банків. Вона розжичує їх по умові. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи він, Юліян буде годен в час хоч проценти платити?».

Ні. Ради Бога нічого. Він хотів би (наколи б се було можливо) проценти з капіталом враз сплатити, а перші навіть в реченець вдвоє, щоб лише не журитися під час студій сплачуванням частками затягненого довгу. Чи було се можливо, повторив своє питання?

«Так се одно. Але, по-друге, хотів я ще сказати, що я вас мало знаю. Ви зарідко переступали попівський, а з тим і український поріг, держались більше панського терену… ви виїжджаєте невдовзі до війська — правда?»

«Так». Юліян стояв, мов попарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Лише, коли остаточно підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах — він це відчув — загорів огонь жалю й обиди. О. Захарій це замітив.

«Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, — говорив спокійно, — що я маю право висказати вам в тій справі свою гадку одверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх з собою, будь вони найдрібніші, вони були корисні й ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте потугу зовнішнього життя, не знаєте вимоги його й наслідки їх, що можуть бути двоякі — добрі й негативні. Чим ви мені поручите, що сплатите на наданий реченець сей довг?»

«Зараз не можу нічим поручити», — відповів Юліян коротко й одверто дрожачим голосом.

«А пізніше?»

«Зложеною сумою з ґажі (гонорару), яку буду побирати від батька мого товариша Едварда яко секретаря в час подорожі, а й моїм будучим становиськом, наколи б мені лише хотіли  п о в і р и т и;  я не потрібую се ще виявляти, що моїм святим обов’язком буде віддати її на означений час».

О. Захарій надумався недовго, а опісля заявив поважно, що, мовляв, він перебере сю справу на себе й поступить слідуючо: він визиче потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліян, зобов’яжеться сплатити його за нього в наданім реченці. Наколи б о. Захарій впав несподіваною смертю, сплата має однаково точно після умови залагодитися; в противнім разі він, Юліян Цезаревич, підпадає через пресу осуду публічної опінії. З другої сторони, знову, в разі несподіваної і наглої смерти його тещі, пані Орелецької, має затягнена о. Захарієм позичка сплатитися ним її спадкоємцям,  х т о   б   в о н и   й   н е   б у л и, — далекі чи близькі, безвзглядно щодо сотика. Умова трохи чудна, але ясно можна навіть ще й сю точку додати, що хто з спадкоємців зажадає в реченець сам довг… і викажеться листом довжности з його підписом, він тому й має виплатити затягнену суму. Колись врятував молодець Цезаревич йому дитину від каліцтва, то він, як батько, рад нагоді стати йому з вдячности в пригоді, тим більше, що ціль, на яку піде капітал, освячує средства. Згода? При тих словах душпастир протягнув до Юліяна руку, а сей вложив в ню свою правицю, подякувавши немногими щирими словами.

«Потрудіться завтра коло одинадцятої перед обідом і ми закінчимо справу. А тепер ідіть і не журіться, — додав він з лагідною повагою. — Зайдіть ще на годинку до моїх, бо ж і так незабавки ми останемося самі, одні старі; я ще маю сьогодні з деякими іншими до