Читати книгу - "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
176. Wilcher A. Ivan Franko and the Bible. — Univ. of Ottawa press, 1977. — 215 p.
177. Wilcber A. Ivan Franko and Theodor Herzl: To the Genesis of Franko's «Mojsej» // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 233—243.
Примітки (до електронної версії)
Помилки набору, помічені та виправлені верстальником:
Стор. 123: …така «реактивність» маси, її пасивно-рецептивна настанова щодо соціальної дійсности як природної і тенденція до (консерваціїї =>) консервації статус-кво — аж ніяк не хвороба духа…
Стор. 128: …держава, котра, «знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює… кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, …кінець кінців може дійти й до того, (кімко =>) кілько в ній людей має родитися»…
Примечания
1
У квадратних дужках перші цифри позначають порядковий номер джерела в прикінцевому списку літератури, жирним набрано сторінки цитованого видання.
2
«…Всяка історична боротьба — чи здійснюється вона в політичній, релігійній, філософській чи в якій-небудь іншій ідеологічній галузі — насправді є тільки більш або менш ясним виявом боротьби суспільних класів…» [45, 257].
3
Досить згадати хрестоматійне ленінське протиставлення «пролетарської» й «національної» справи [64, т. 24, 111—145].
4
Саму ідею «злиття націй» у марксизмі-ленінізмі можна вважати виплодом ще одного термінологічного непорозуміння: адже його основоположники, що мислили націю як територіально-державне утворення, розуміли під «злиттям» ліквідацію державних кордонів, що, зрештою, і намічається в постіндустріальному суспільстві, тим часом як у В. І. Леніна, і це показав ще Л. Юркевич у згаданій вище брошурі «Російські соціал-демократи і національне питання» [89], нація постає вже етно-соціальною спільнотою, а відтак і «злиття» обертається відвертою етнічною асиміляцією.
5
Зрозуміло, поняття «всезагальности» може варіюватися — від доби романтизму, коли «світова історія» обмежувалась урізаним обширом Європейського континенту, до кінця XX ст. воно помітно ґлобалізувалося.
6
Поза численними, досить тенденційними й не в усьому науково коректними критичними працями В. Ю. Євдокименка, М. Ф. Котляра, М. І. Куличенка, Ю. І. Римаренка нам відома лише одна, написана з марксистсько-ленінських позицій синтетична монографія на вказану тему: Возняк С. М. У боротьбі за дружбу народів: Пробл. нації і нац. відносин в ідеології укр. рев. демокр. остан. чверті XIX — початку XX ст. (Львів, 1981) — дослідження, вельми цікаве не тільки з огляду на широту опрацьованого матеріалу, але і як показовий приклад невідповідности предмета й методології, внаслідок чого мислителі одного напрямку, того, який ми йменуємо філософією національної ідеї, силоміць розведені по супротивних таборах — «буржуазно-націоналістичному» й «революційно-демократичному», — нерідко стають жертвою тенденційного цитування, а то й прямого пересмикування.
7
Остання, на авторитетну думку М. Скрипника, котрий, як теоретик партії, взяв у ній жваву участь, «своєю суттю була боротьбою течій щодо розуміння шляхів і напрямків української культури, щодо лінії комуністичної партії в національному питанні на Україні» [94, 26].
8
Це, до речі, стосується не тільки України. За спостереженням Р. Шпорлюка, більшість учених на Заході відмовляють так званому націоналізмові в статусі повноцінної доктрини передовсім на тій підставі, що, мовляв, «на відміну від решти „ізмів“, націоналізм не породив власних великих мислителів, власних Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» (цит. за [172, 79]). Нам, проте, здається, що й сам Р. Шпорлюк нехотя демонструє залежність від інерції цього суто західного, «романо-германоцентричного» підходу до всякої ідеології, кажучи Мірчуковою метафорою, «по вертикалі», коли береться обстоювати теоретичну повноцінність націоналізму коштом підтягування на рівень «систематиків» тих мислителів, котрі в різний спосіб враховували націю у своїх концепціях як інваріант. Щоб довести паритетність теоретичного протистояння марксизму й націоналізму в XIX ст., зовсім не конче стикати між собою К. Маркса з Ф. Лістом, аби «помірялися силами»: історія ідей не рівновелика історії імен, і відсутність «власних Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» далеко ще не тотожна філософській убогості.
9
Див. про це в М. Грушевського: «В міру того як „в интересах обеспечения единства русского народа и государства“ в Росії розвивалася й сягала… досконалости система угрюм-бурчеєвських заходів, спрямованих на придушення й цілковите скасування „осужденной на небытие“ української народности, енергія національного, культурного й політичного українського руху йшла за кордон, концентруючись головним чином у сусідньому центрі австрійської України — Львові» [31, 115].
10
На думку М. Скрипника, 1905 р. відкриває в українській історії нову, протяглу в радянський час добу «будування самостійної української культури, але підтриманої силою пролетаріату» [95, 46].
11
Столітті, яке сучасний американський історик Г. Кон навзагал кваліфікував як «вік націоналізму» [164, 3—28], — визначення, справедливе принаймні остільки ж, скільки «вік робітничих рухів і створення перших марксистських партій».
12
«Німці міркували в політиці про те, що інші народи робили… Абстрактність і зарозумілість її (Німеччини. — О. З.) мислення йшли завжди паралельно з односторонністю і приниженістю її дійсности» [72, т. 1, 391].
13
Розуміється, звідси аж ніяк не випливає, буцімто Франко сповідував щодо культури «чистого розуму» утилітаризм à-la Д. І. Писарєв і російські «шестидесятники», — якраз навпаки. Подібні погляди, подибувані деколи серед провінційного громадянства, він сприймав як вияв своєрідного національного інфантилізму: «Прикро се сказати, та що ж, коли правда: від декого з освічених галицьких русинів чув я такі думки: „Все те, що робиться в тов. ім. Шевченка, то для нас люксус, робиться властиво pro foro externo, не випливає з наших домашніх потреб і в ґрунті речі для нас зовсім байдуже і непожиточне…“. І се говорили ті самі люди, котрі потім страшенно обурювалися, коли я назвав їх арґументи арґументами анальфабетів! Я не буду доказувати, який невірний, поверховний сей суд. Скажу тілько одно: наша підростаюча молодіж сяк чи так буде мусила розжувати ті наукові видання. Те, що нині для старших поколінь мертвий капітал, для молодших станеться насущною духовною стравою, ляже в основу нової, ширшої, національної і гуманної освіти. Тілько сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і ввійти в епоху дозрілости та практичної політики» [132, 132—133].
14
Різнобічні зв'язки І. Франка з провідними колами австрійської інтеліґенції — не тільки тими, з котрими він був фахово пов'язаний як прелеґент, а відтак і докторант-славіст Віденського університету, а й літературними, мистецькими, політичними, у тому числі соціал-демократичними, — вдало ілюструє добір листів до І. Франка, представлений у збірникові [161].
15
Л. Рудницький є, крім того, автором ґрунтовної монографії «Іван Франко і німецька література» (Мюнхен, 1974), вельми інформативної й цінної систематизованим у ній матеріалом.
16
Див., наприклад, дуже цікавий аналіз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період», після закриття браузера.