Читати книгу - "Коріння Бразилії"

розділяли різні прошарки суспільства. Разом із «вправним солдатом» можна спостерігати парад капітанів, які потроху відмовляються від старих суворих звичаїв заради яскравих форм нової класової свідомості. Так, зникають зі сцени славетні ветерани з бородами до колін, у коротких панталонах, із заіржавілим списом у руках або з твариною за спиною. Нові герої хочуть носити лише оксамитові плащі, камзоли та штани такого самого сукна, панчохи, шляпи з золотими стрічками, позолочені меч і кинджал, надвисокий чуб і підстрижену бороду або бути повністю поголеними. Разом із цим поступово втрачається старовинний блиск і доблесть португальців, оскільки, як наголосив один із них, «війна виграється не винахідливістю, а гарячими серцями; і ніщо так не знищує великі імперії, як зміна костюмів і законів»[220].

Діоґу ду Коуту прагнув, аби сучасні йому португальці були менш податливими для нововведень, більш вірними ідеалові непохитності, яка, на його думку, створила неперехідну велич інших народів, таких як венеціанці або китайці. Нова аристократія цілком обґрунтовано здавалася йому не чим іншим, як карикатурою на аристократію справжню, яка за своєю суттю консервативна. А ідальго XVI століття понад усе цінували зовнішність або одяг, якими вони могли відрізнитися від простого люду.

Обвішані вишуканими прикрасами й убранням, вони передусім переймалися тим, як забезпечити собі все це й збільшити свої статки. Вони хотіли, щоб їх носили в паланкінах, тому вже не їздили на конях і взагалі розучилися їздити верхи, хоча це мистецтво було незамінне на війні[221]. Ігри та турніри, притаманні найкращим традиціям аристократії, які колись були засновані пращурами, аби, за словами короля Дона Жуана І[222], «не забувалося мистецтво використання зброї», ставали чимдалі помпезнішими й при цьому чимдалі безпечнішими.

І якщо велика кількість португальців іще не наважувалися покинути військову справу на користь торгівлі, яку вважали низькою професією, вони проміняли її на мантію, на високі посади у цивільній адміністрації та на літературну працю й у такий спосіб змогли зберегти власну гідність, не порушуючи водночас і власний комфорт. У результаті навіть на територіях, оточених ворогами, як, наприклад, Індія, де завжди треба ходити зі шпагою в руці, використовувалася «тростина замість списа, закони замість обладунків, писарі замість солдатів», і навіть серед неписьменних верств поширювалися раніше невідомі їм вирази, як, наприклад, петиція, суперечності, спростування, репліка у відповідь, відстрочка, призупинення та інші подібного смаку й якості[223].

На подібному занепадницькому тлі повинні постати, немов на сцені, яка завдяки контрастові його доповнює й водночас пожвавлює, не тільки вроджений відчай Антоніу Феррейри[224], але насамперед «високий і піднесений звук» «Луїзіад». У Камоенса епічні фарби, якими розцвічені героїчні вчинки португальців, відповідають не так благородним і піднесеним прагненням, як меланхолійній ретроспекції минулої слави. У цьому сенсі варто зазначити, що поет посприяв скоріше розмиванню, аніж увічненню справжнього морального обличчя героїв епохи Великих географічних відкриттів.

Португальська традиція виявляється аж ніяк не в чистому прагненні слави та пишномовному вихвалянні героїчних чеснот, а навпаки, у скромному використанні тих самих чеснот. І якщо Камоенсу й поталанило віднайти певний голос і належний тембр, аби сформулювати таку традицію, то це саме у фінальних октавах його епопеї, де дон Себастьян радить підтримати й підняти найдосвідченіших, які знають, «як, коли й де трапляється те, що трапляється», та звеличує військову дисципліну, якої можна навчитися лише наполег­ливою практикою — «коли бачиш, пробуєш, борешся», та аж ніяк не фантазіями — «коли мрієш, уявляєш або вчиш».

За такого способу розуміння або відчуття возвеличити людину не можуть ані мистецтва, ані чиста безплідна уява, ані наука. Піднесення може прийти лише від природи, немов дар Божий, або від здорового глузду, загартованого на досвіді, який перетворює діяння людини на результат впливу радше природи, а не мистецтва. Як зазначав колись ді Са ді Міранда[225],

Хоч мало що ми можемо зробить, Та досвід підказав, що крайнощі погані, А «добре» посередині лежить.

Пер. Л. Губарєвої

А сторіччям раніше король Дон Дуарте[226] понад «духовної волі» поставив «довершену волю», на якій «ґрунтується королівська розсудливість», кажучи, що йому більше до вподоби ті, хто дослуховуються до «здорового глузду та розуміння», цього «шляху до стриманої обачності, яку нашою мовою ми називаємо справжнім розумом», аніж мандрівні лицарі, які «наражаються на всілякі небезпеки та беруться за будь-яку працю, не надаючи