Читати книгу - "Водяничок"

Коли всі пообідали, один з чоловіків привів до вогнища великого патланя з кільцем у носі, що ото біг за останньою хатинкою. Чоловік застукотів пальцями по маленькому бубні, а великий собака звівся на задні лапи й почав танцювати. Він незграбно тупцював на місці, крутив головою й ревів. Усе це було дуже кумедне. Трохи згодом собаці дали відпочити і почастували грудочкою цукру. А потім він знову ставав на задні лапи й танцював.

Водяничок сидів на старій вербі і ніяк не міг надивитися на смаглявих людей і їхнього здоровенного собаку. Якось йому, правда, здалося, ніби його кличе батько, але він не звернув на те уваги й не відгукнувся.

Сонце вже стояло низько над обрієм, коли чоловіки знову запрягли коней. Жінки та діти посідали на свої місця, велетенського собаку взяли на ланцюг, і зелені хатинки, виїхавши на дорогу, покотилися далі.

Водяничок дивився їм услід, аж поки вони зникли за пагорбом. Зненацька він відчув, що дуже стомився.

Коли він повернувся додому, мама спитала:

— Де це ти завіявся? — Але не встиг він відповісти, як мама злякано сплеснула руками: — На кого ти оце схожий! У тебе ж зовсім сухі ноги!

Водяничок глянув на свої ноги. Чи й справді вони висохли за той довгий час, поки він сидів на старій вербі, на сонці ще й на вітрі? Ох, йому стало так недобре, перед очима пливли кола…

— Зараз мені скидай чоботи! — вигукнула мама. — Хіба ти не знаєш, що через сухі ноги можна захворіти? Чому ти вчасно не повернувся додому? Мерщій у ліжко!

Мама швиденько поклала малого в ліжечко й закутала йому ноги мокрими рушниками. Очі у Водяничка відразу заплющились, і він заснув.

Коли батько повернувся додому, мама сказала:

— Ти повинен був йому пояснити, що водяникові не можна цілий день гуляти на повітрі! Звідки дитині про це знати? Якщо він захворіє, то винний будеш ти!

Водяник зніяковіло потер підборіддя.

— Авжеж, — погодився він. — Але постривай-но трохи, побачимо, чи справді він так уже й захворів. Якщо наш хлопець жодного разу не прийде додому з сухими ногами, то який же з нього хлопець!

Щоб покарати Водяничка за сухі ноги, його на кілька днів замкнули дома — не помогли ні благання, ні сльози. Він з прикрістю думав: «Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її — то мене взагалі не можна випускати!!.»

І він тужно дивився у вікна.

Аж ось майже через тиждень, батько сказав:

— Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!

— Авжеж, обіцяю! — вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. — Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.

— Ну, сьогодні-то не прийдеш, — сказав батько. — Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.

— Дощик? А хто це? — спитав Водяничок.

— Як тобі сказати, — відповів Водяник, — дощ — це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.

— А чому не лишилось би?

Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: «Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!»

Так він і зробив. Шасть — і вже опинився за рогом хати.

Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.

— Отак! — гукнув Водяничок, досхочу награвшись. — А тепер нагору!

Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. «Заплющити очі! — подумав вів. — Щоб знов не засліпило сонце!» Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.

Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.

Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.

І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ — це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. «Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить», — думав малий.

Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре — все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу,