Читати книгу - "Подих диявола."

— Ваша величносте? — слуга розгублено подивився на короля.

— Так, хіба ти не розумієш? — Бхамбан підхопився й загорнувся в саронг.— Це знак. Та година, якої ми так довго чекали, настала. Ми маємо збиратися.

— Але... Пане,— слуга похитав головою. Схоже, він уважав, що його пан збожеволів.— Ви хочете їхати верхи? Посеред ночі?

— Природно, дурню. На нас чекає багатогодинна подорож. Усе залежить від того, чи зможемо ми вчасно опинитися в потрібному місці.

В очах у нього спалахнув вогонь. Ще ніколи він не почувався таким енергійним.

— Якщо все піде так, як я задумав, то завтра почнеться найголовніше. Іди, розбуди всіх. Не можна гаяти ні хвилини.

Цієї миті пролунав стукіт. Бхамбан і служитель оглянулися на вікно. На стулці сидів білий голуб й, воркочучи, чистив пір’ячко. Поштовий голуб. До лапки в нього було прикріплене послання. Король наблизився й розв’язав вузлик. У руку впав згорнутий аркуш. Із прихованим трепетом Бхамбан розгорнув аркуш. Ось він. Доказ. Він мовчки передав аркуш служителеві.

Той прочитав і кивнув.

— Ви маєте рацію, ваша величносте. Ваша мудрість гідна похвали. Я зараз же розбуджу всіх, кого потрібно.

— О скаре?

Голос долинав іздалеку. Юнак відчув, як хтось легко поплескав його по щоці.

— Давай-но, розплющуй очі.

— Здається, у нього здригнулися повіки.

— Передай мені ще раз похідну флягу.

На чоло потекла холодна рідина і струмочком збігла по щоці на шию.

Він розплющив очі.

Над ним нахилився темний силует батька.

— Ну, нарешті, мій хлопчику!

Інші теж стояли поруч. Лєна, Еліза, Дималь і Шарлота.

Оскар спробував посміхнутися, але вийшло погано. Від світла боліли очі. Плуталися думки. Таке відчуття, що мозок загорнули в просочену ефіром хустку. У потилиці ломило. Він у хатині?

— Чому так видно? — язик ледь ворушився.

— Ось, ковтни, і тобі полегшає,— сказав Гумбольдт.

Оскар відчув, як до губ приклали флягу з водою, і відкрив рот. Прохолодна рідина повернула життєві сили.

— Дякую,— з полегшенням зітхнув він.— У чому справа? Де я?

— Ти дуже довго був непритомним,— відповіла Шарлота.

— Довго? Скільки?

— Майже дванадцять годин.

— І зараз?..— Він спробував підвестися, але відразу впав. Голова все ще боліла.

— Зараз полудень,— повідомила Шарлота.— Ми дуже хвилювалися, але Судах сказав, що ти незабаром прокинешся. Я рада, що він не помилився.

Гумбольдт уважно його оглянув.

— Як ти почуваєшся? Спробуєш підвестися ще разок?

— Із задоволенням.

Оскар схопився за руку батька й підвівся на ноги. Запаморочилося в голові, але вже за кілька секунд він зрозумів, що впорається. Потрібно тільки зосередитися. Юнак обережно зробив кілька кроків і вийшов на вулицю, на світло. Прикривши очі рукою, озирнувся. У селі було спокійно. Десь крякав ворон. Пахло горілою деревиною.

— Що сталося? — запитав він.— Я невиразно пам’ятаю, що на поселення напали. Точно! Горіло десь там,— він махнув убік, де була стайня. Тепер на цьому місці залишилися лише задимлені руїни.— Пригадую...— пробурмотів він.— Кам’яні. Одного я бачив. Він сидів просто навпроти мене, але було занадто темно, щоб добре роздивитися. Він ударив мене. О... моя голова,— Оскару знову стемніло в очах. Він ледве не заточився. Довелося сісти.

Гумбольдт підставив йому плече й провів у тінь.

— Відпочинь,— сказав він.— Не хочу квапити, але ти єдиний, хто хоча б щось побачив. Можливо, ще щось згадаєш? Спробуй. Нам може стати в пригоді будьяка дрібниця.

Оскар напружив пам’ять, але не міг згадати нічого, крім розпливчастих образів. Занадто вже було темно.

— Зовсім трохи,— пробурмотів він.— Істота мала роги. Але не як у кози,— довші й закручені. Крім того, у неї були дуже довгі руки. І я бачив шматочок її шкіри. Сіра, схожа на шкіру рептилій, відбиток якої ми знайшли на камені. Коли на неї впало світло, вона почорніла й піском посипалася на землю. Мені здалося, що їй дуже боляче.

Гумбольдт криво посміхнувся.

— Що ж, у нас, принаймні, є доказ, що нам нічого не привиділося. Ці створіння існують насправді. І, схоже, вони сприйнятливі до світла. Це вже дещо.

— Де Лілієнкрон?

Дослідника ніде не було видно.

Обличчя друзів стали серйозними.

— Пішов,— відповів Гумбольдт.

— Як... пішов?

— Ось так. Узяв і пішов. Із частиною нашого спорядження.

Оскару знову стало зле. Він надпив води із фляги. І згадав, що йому завжди здавалося, що Лілієнкрон щось приховує.

— Не може цього бути,— прошепотів він.

— Боюся, це правда. Але тепер уже байдуже. Напевно, він побоявся ще раз повертатися в ущелину, але нас це не стосується.

— Але не можемо ж ми кинути його напризволяще? — заперечила Еліза.— Можливо, він у небезпеці.

— Сам винен,— відповів Гумбольдт.— Я не хочу з ним панькатися, бігати слідом. Він нас обдурив, і нехай тепер розбирається сам. Ми продовжуємо діяти відповідно до плану.

— Що конкретно ми маємо робити? — поцікавилася Шарлота.

— Потрібно з’ясувати, звідки беруться ці істоти й що їм потрібно,— заявив Гумбольдт.— На перше запитання відповісти відносно легко. Ми всі бачили вхід. А ось друге запитання не дає мені спокою. Як я чув, украли тільки пару свиней і кілька мішків рису.

Нічого істотного.

— Нікого не викрали?

— Ні.—