Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Темнолесникове прокляття 📚 - Українською

Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

250
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темнолесникове прокляття" автора Пол Стюарт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 78
Перейти на сторінку:
відчуття, що за ними не перестають стежити, посилювалося.

— Стій тут, — звелів Квінт своїй супутниці. Він відчепив припону, спустив клітку нижче і розчинив перед Маріс двері. Але щойно та залізла всередину, як клітку різко гойднуло.

Дівчина скрикнула і схопилася за ґрати.

— Мені це не подобається, — зронила вона.

— Незабаром звикнеш, — запевнив Квінт. — Вам, сухоземникам, завжди потрібен час, аби звикнути до висоти. Авжеж, — додав він, скоса поглянувши в бік дівчини, — я стільки років збавив у небі, що не втрачу рівноваги і в найшаленішу бурю.

— Отже, я маю звикати до твоєї висоти та ще й ліхтарі засвічувати? — примружила очі Маріс. — Може, у тебе вийшло б краще?

Квінт блідо всміхнувся. Його долоня, щоправда, вже загоїлася, але болісно нила щораз, як він згадував прикру оказію в світлиці з балконом.

— Вибач, — відповів хлопець. Він помовчав. — Я й гадки не мав тебе під’їдати. Просто мені страшенно подобається відчуття небесного польоту — важко уявити, що комусь воно незнайоме. Зрештою, якби ми не були створені для польоту, нам би ніколи не бачити летючих скель!

Маріс боязко здригнулась.

— Облишмо про це, гаразд? — попрохала вона.

— Мовчу, — відповів Квінт. Він потер задубілі руки одну об одну, щоб поновити кровообіг, і схопився за костяного держака. — А тепер, Маріс, — звернувся він до дівчини, — на мою команду відпустиш корбового ланцюга.

— О… оцього, ти хочеш сказати, — запитала вона, затинаючись як від страху, так і від холоду. І показала пальцем на ребристий заржавілий важіль посередині ланцюгового звою.

— А то ж якого! — кивнув головою Квінт. — Смикнеш його донизу… Давай!

Тихенько крекнувши з натуги, Маріс повернула тугий важіль донизу. Клітка трохи нахилилась, ланцюг над її головою ледь чутно брязнув і почав, ланка за ланкою, розмотуватись. Дівчина сіла. Клітка поволеньки спускалася.



Маріс повісила свого ліхтаря і намірилася запалити кліткову лампу. Квінт наладнав гирьові важелі. Подібно до кожного другого вправного повітроплавця, він усе робив машинально. «Вір своїм пальцям, а не очам», — так дід навчав його батька, а Вітроногий Шакал — його.

Блискуча порада! Навчитися так-сяк літати міг будь-хто, але назвати когось підкорювачем неба можна було тільки після того, як він розвинув у собі «чуття дотику». Ба більше: якби Квінт дивився на ті важелі, він би не постеріг двох типів, які виринули з темряви на причальному помості. Маріс і собі їх примітила, скинувши очима догори.

— У-ух, — здригнулася вона. — Ондечки наш знайомий слимак зі срібним носом. Отой, що з Віадукових сходів…

— Знаю, — відповів Квінт. — А другий — охоронець пристані. Він балакав зі мною раніше. — Хлопець помовчав. — Скидається на те, що вони знаються між собою.

Клітка тим часом спускалася далі, й незабаром прибульці зникли з очей.

— Охоронця звати Пийпузо, — просвітила хлопця Маріс. — Я впізнала його по татуюванню. А ще — шрам. Він колись служив у Палаці тіней, — додала вона, — поки батько його не потурив…

— Потурив? — перепитав Квінт. — За що?

— Звичайна історія, — пояснила Маріс. — Інтриги. Подвійна гра. Натоптував собі кишені… Бачив, він допіру запихав у куртку якогось капшука чи гаманця? Я б анітрохи не здивувалася, якби виявилося, що ця парочка щось замишляє…

Дівчина замовкла. Спуск супроводжувався свистом вітру в клітковому прутті. «Клац, клац, клац», — бряжчав ланцюг.

— Якщо це не звичайний збіг, — озвався нарешті Квінт, — вони тримаються разом.

— Може бути, — підхопила Маріс. — Скидається на те. Але тоді, наскільки я знаю Санктафракс…

«Брязь!»

Від голосного металевого скреготу задвигтів ланцюг, а за ним клітка. Щось тут не те!

Маріс обернулася до Квінта.

— Що то бул… А-а-а! — заячала дівчина, коли клітка з карколомною швидкістю раптом ринула вниз.

— Ланцюг! — зойкнув Квінт. — Він обірвався!

Брязкаючи, мов зрадник кинутим йому капшуком із золотими, ланцюг зірвався з коловороту. Клітка падала все швидше й швидше. Маріс скочила з місця і припала до ґрат. Квінт ухопився за гирьові важелі, знов і знов тиснучи на гальмівну педаль.

У клітці завивав крижаний вітер, пронизуючи до кісток двох її переляканих пасажирів і водночас остуджуючи летючу скелю до самісінького ядра. Несподівано Квінтові пальці відчули зміну швидкості. Він зрозумів це по важелях.

— Ми сповільнюємо падіння, — вигукнув хлопець. — Від холодного вітру камінь стає летючіший. — Він розпачливо озирнувся. — Але в нас кілька секунд, не більше. — Його руки стрибали по важелях, здіймаючись і опускаючись з усією проворністю, на яку були вдатні. — Маріс! — зойкнув Квінт. — Тобі видно отвір у скелі? Десь під нами…

Маріс ухопила ліхтар і присвітила ним у напрямі печеристої поверхні скелі.

— Ні… — сказала вона. — Ні, я… О, бачу!

— Де? — прокричав Квінт.

— Лі… ліворуч від нас.

— Ліворуч, — повторив Квінт, гарячково переладновуючи важелі. — Скільки градусів?

— Градусів? — здивувалася Маріс.

— Уяви собі, що перед нами годинник, — занетерпеливився Квінт. — Скільки хвилин до дванадцятої?

— П’ять, — визначила Маріс. — Може, трохи менше…

— Двадцять п’ять — тридцять градусів, — похмуро промимрив Квінт, не перестаючи опускати зовнішні гирі. Клітка падала далі, але вже тихіше і під потрібним кутом. Поверхня скелі вимальовувалася ближче. Назустріч їм наближався вхід до тунелю. Хлопець закріпив гирьові важелі, дістався до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж.

— Що ти робиш? — скрикнула Маріс.

— Ми повинні вибратися звідси, поки не пізно, — пояснив Квінт. — Ну-бо, Маріс. Готуйся до стрибка.

— Стрибка? — Маріс перехопило дух. У голосі її забриніли панічні нотки. — Я… я не можу…

— Ти мусиш! — напосідав Квінт.

Повітряна клітка спустилася ще нижче. Нора у скелі поближчала.

— Дивись на отой прискалок, — показав Квінт. — Цибаймо на нього.

— Ні, Квінте, — заблагала Маріс, — він…

Та Квінт уже її не слухав. Ухопивши дівчину за руку,

1 ... 38 39 40 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темнолесникове прокляття"