Читати книгу - "Вокс"

Перед собою на стіні Рук уздрів розкішну золочену раму. Він підійшов ближче — ану ж там портрет когось із колишніх мешканців цієї палати, може, навіть подобизна самого Вокса Верлікса! Та натомість опинився перед невеличкими чорнодеревними дверима — входом до самотяга. Рук роззирнувся. Оксамитова подушка з вишитим тілдером… розкішні хутряні килими… круглий біломармуровий стіл… Далі, занурена в сутінь, стояла якась подоба величезного м’якого фотелю, запнутого важким блакитно-фіолетовим укривалом; поруч, на шворці, висів мідяний дзвоник.

Приглянувшись пильніше, Рук помітив, що крісло те рухається — вгору-вниз, вгору-вниз — в унісон з якимось дивним харчанням. Харчання те дедалі гучнішало, аж поки зірвалося на такий хропіт, що розбудило сонного. Рук відступив назад у тінявий розгардіяш. Укривало з китичками відлетіло набік, і те, що Рук спочатку взяв за фотель, важко зіп’ялося на ноги.

— Вокс Верлікс, — промурмотів отетерілий Рук. Найвищий Академік повів довкола каламутними очима.

Почухав потилицю, покрутив товстелезним пальцем у вусі й двічі відригнув.

— Отак то воно краще, — пробубонів Вокс.

Рук пригадав портрет Вокса Верлікса з часів, коли той ще був хмароглядом: молодий, стрункий, у вольовому погляді — крицевий блиск неприхованих амбіцій. А тепер? Хто б упізнав у цьому одутому п’яничці тамтого Вокса? Зі змішаним почуттям жалю та відрази Рук дивився, як Вокс важко пересуває по приміщенню свою дебелу тушу.

Добувшись до столу, Вокс зупинився і задер голову. Рук і собі скинув очима на хитромудру лійкувату штуковину з дзеркалами, ланцюгами та важелями, завислу над Воксом. Натужно крекнувши, Вокс сягнув угору і рвучко шарпнув за один із мідяних ланцюгів. Одне з дзеркал нахилилося, і на велику мармурову стільницю впала широка смуга світла.

Рук зачаївся за стелажами з берестяними сувоями і зорив Вокса. Той скупчено дивився на круглу стільницю. Відбите від неї світло падало на Воксове обличчя. Рук щосили випинав шию, щоб ліпше бачити.

Вокс знову підніс руку, повернув угору якогось важеля і спустив ще один ланцюг. Зображення на стільниці одмінилося — і Рук мало не зойкнув, усвідомивши, на що він дивиться. Перед ним було Нижнє місто з околицями. Хоч би там як, а Вокс Верлікс спромігся спорудити цю машинерію, аби сягати очима поза межі своєї просторої безвіконної палати, і мірою того, як він один по одному підіймав і о пускав ланцюги та важелі, наводячи різкість, образ міста на здоровенній круглій стільниці дедалі виразнішав.

— Ось я і бачу вас усіх… — кпинливо пробубонів Вокс. Його твар, зрошена рясним потом, ожила, очі-намистинки заблищали крижаним блиском. — Від Воксового Ока не сховаєшся! Воно бачить усе! Гей ви, нікчемні лісові мурахи, скоро вам усім капут! — желіпнув він. — Кінець вам усім — і ніхто цього не бачить, опріч мене!

Хутко-хутко закалатало Рукове серце. Зрештою цікавість узяла гору над обережністю, і хлопець ступив на м’який підніжок, щоб краще було видно образ на мармуровому столі. Він побачив обриси Нижнього міста: Вежа ночі, Велика дорога Багнищем, а над тим усім величезним склепінням важко висне обложене хмарами небо…

Підніжок гойднувся. Рук утратив рівновагу і, балансуючи, щоб не впасти, зачепив ногою високу вазу, яка гримнула на долівку.

Вокс підвів голову від столу. Страх та озлість читалися на його обличчі.

— Хто там? — сердито згукнув Найвищий Академік.

Рук уже лаштувався вийти до нього, щоб відрекомендуватися як новий Естерин помічник, і гарячково шукав зачіпки для своєї з’яви в палаті, аж ось…

— Молися, Воксе Верліксе, — прохрипів чийсь товстий голос.

Рук похолов. Говорили з темряви біля дверей. Вокс обернувся на звук голосу.

— Хто ти, покажися, — гукнув він із нотками неспокою в голосі.

— Як скажете, Воксе Верліксе, Найвищий Академіку, Ім’я та титул невидимий гість вимовив зневажливо, наче плюючись. І тут Рук угледів, як із мороку на світло виступив гоблін. Високий і кремезний, він був зодягнений та о зброєний подібно до першого гобліна, якого Рук бачив у коридорі. Прибулець махнув страхітливим кривим серпом із блискучими зазубнями, і його пошрамовані губи викривилися у лиховісному вищирі, оголивши чорні зуби. — Я приніс тобі звістку від Ватага Титуґґа…

— Як… Як ти смієш! — вибухнув Вокс, і від обурення його подвійна борода заходила ходором. — Уклякни, як звертаєшся до Найвищого Академіка Санктафракса та всього Нижнього міста!

Гоблін вишкірився ще нахабніше.

— Кажуть, ти кабанчик нівроку, — кинув він і з підкресленою неквапливістю провів шкарубким великим пальцем по кривому блискучому лезу. — Що то буде за райська втіха — почути, як ти кувікатимеш, — прогарчав гоблін.

— Звістка про твоє зухвальство дійде до Ватага Титуґґа, — владно промовив Вокс. — І ви обидва пошкодуєте про це!

Рук похитав головою. Воксові загрожувала смертельна небезпека, і хоч би як він храбрував, у глибоко посаджених очицях Найвищого Академіка виразно читалася паніка. Рук зрозумів, що тепер його черга діяти. Ковзнувши назад у сутінки, він попав перший-ліпший предмет, що трапився під руку. Його вага приємно заспокоювала.

— Найвищий Академік, — розсміявся гоблін. — Ти, огидне здоровенне безрозмірне тлусте нездале пухке паразитичне барило смальцю! — Він порвався вперед із серпом, націленим у Вокса.

— Будь ласка! — заволав Вокс. — Я дам тобі все, що забажаєш. — Обличчя його зсудомила розпачлива гримаса. — УСЕ! — Він незграбно позадкував, затулився руками і заячав: — Ні, ні, ні…

Гоблін щосили замахнувся серпом, збуривши пил у повітрі. Сяйнуло лезо. Вокс закам’янів із жаху.

— Ну, верещи, клич свого Ватага Титуґґа…

— А-а-а-а-а-й! А-а-а-а-а-й! — зарепетував Вокс не своїм голосом, наче прохромлений вепр-верхолаз. — А-а-а-а-а-й!

Рук кинувся на гобліна й обіруч звів над своєю головою важенну дровиняку. Сяйнуло