Читати книгу - "Роман шукає"

— А на якого біса, скажи ти мені на милість божу, солдатові шоколад? Що він; дитина?

— По раціону, мабуть, положено. Кажу ж тобі, що збалувані вони дуже…

То тільки говорилося про «раціон», а насправді той, хто, пакуючи зеленого «сидора», вагався, що краще покласти: зайвий сухар чи зайву обойму, і врешті-решт віддавав перевагу обоймі,— той так і не міг зрозуміти, для чого солдатові шоколад…

З великої хмари — малий дощ. Американців приїхало у госпіталь п’ятеро. Четверо білих і один негр. Та ще перекладач — наш військовий, капітан. Багато хто в госпіталі вперше бачив живого, не намальованого негра. До нього поставилися з особливою симпатією. Правда, це був не класичний зразок пригніченого негра, що звик до кийка расиста. Високий білозубий негр, мабуть, не дуже потерпав від расистських утисків, бо дивився на всіх з веселою зухвалістю. Більше того, коли двоє його білих колег кректали, тягнучи з машини у вестибюль ящики з освітлювальною апаратурою та кінокамерами, він стояв собі осторонь і спокійнісінько напаковував тютюном довгу пряму люльку.

— Що, він тут у них найголовніший? — здивовано спитав Славко у Ігоря.

Той тільки плечима знизав.

— А ти що, не чув, що й серед негрів є експлуатовані, а є й експлуататори? Я десь читав, що існують навіть американські негри-мільйонери, справжні капіталісти. Може, цей і не зовсім мільйонер, але, напевне, не з бідаків.

Славко недовірливо покосував на товариша, але іншого пояснення цьому видовищу не міг знайти, тож заспокоївся.

Негр уважно оглянув присутніх, незадоволено похитав головою, переклав люльку з одного кутка рота в другий. А тоді раптом зрадів, ніби карбованця знайшов, і націлив свого апарата на Щербину. В апараті щось заджерготіло. Негр провів апаратом по тумбочках, з яких уже все встигли прибрати, по обличчях, а потім дав довгу чергу незрозумілих своїх американських слів.

— Він запитує, — звернувся перекладач до Щербини, — чи були ви на війні.

Щербина засопів, подивився на негра-американця, як на пришелепкуватого, й буркнув:

— Був.

Негр схвально кивнув головою і знову щось запитав.

— Він запитує, чи може він представити вас американському народові у своєму фільмі як героя антигітлерівської війни?

— Оце вже ні, — злякався Щербина так, ніби його запідозрили в чомусь поганому.

Негр знов схвально кивнув головою і швидко заговорив.

— Він каже, — рішуче мовив перекладач, — що в Сполучених Штатах, на відміну від інших країн, кореспонденти газет, радіо, кіно мають право вільно висловлювати власну думку, а він такої думки, що ви справжній герой.

І тут хлопці, порушивши весь дипломатичний етикет, раптом зареготали. Надто вже Іван Павлович Щербина не був схожий на героя.

Після того, як американці пішли, Щербина сказав Ігореві:

— Це добре, що вони тим негрою не гребують і все йому підносять. Та однаково, не хотів би я жити в їхніх краях.

— Чому?

— Земля в них якась не така.

— А звідки ти знаєш?

— Та хіба по них не видно? — здивувався Щербина,

У книжках, та й у газетах, я багато разів читав, як начальство викликає підлеглого для того, щоб зробити щось приємне: скажімо, подякувати за цінну ініціативу чи вручити винагороду. Я не думаю, що, зображуючи такі ситуації, письменники чи журналісти відходять од правди життя, але мій особистий, суто індивідуальний досвід засвідчує, що коли вже мене викликають до начальства, то це неодмінно пов’язано з якимись прикрощами. Або я щось не так зробив, або, навпаки, чогось не зробив. Ось чому, коли Федір Васильович Сидоренко сказав, що мене разом із ним просить негайно зайти полковник Іванов, на моєму обличчі не відбилося ні найменшої радості.

Федір Васильович посміхнувся доброзичливо:

— Полковника дуже зацікавило ваше відкриття, що небіжчик Петро Тимофійович Байрак — це той самий інвалід, який лежав колись у госпіталі, де сталося вбивство.

— Ну вже й відкриття, — знітився я. — А для чого воно полковникові?

— Я гадаю, про це краще у нього спитати. Йому дуже подобаються такі запитання підлеглих.

Не знаю, чи приховує полковник Іванов свій поганий гумор від начальства, але від підлеглих він із ним не криється.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він невдоволено, похвалив мене за спостережливість і одразу ж різко спитав: — Петручок украв ці вісім червінців у покійного Байрака?

Федір Васильович мовчав, запитання, очевидно, було звернуте до мене.

— Не знаю, — сказав я. — Але малоймовірно, що той Байрак тримав свої цінності в кишені плаща. Врешті, він не був на обліку в психоневрологічній лікарні, як Петручок.

— Так. Із ким покійний Байрак був зв’язаний? Що про нього кажуть товариші по роботі?

— Та нічого такого не кажуть, товаришу полковник. Кажуть, нормальний чоловік. Нормально пив чарку, хоч не зловживав. Стягнень по роботі не мав.

— Що ви збираєтеся робити з цим далі? — перевів полковник погляд на Федора Васильовича, і я відчув деяке полегшення.

— Добре було б попросити в прокуратурі санкціонувати ордер на обшук у квартирі Байрака.

— А для чого вам ордер? — гмукнув полковник. — Надягайте на обличчя маски з капронових панчіх — і вдирайтеся туди.

Як на мене, жарти полковника Іванова чомусь завжди мають присмак не гумору, а сатири.

— Помер літній поважний чоловік, — вів далі полковник Іванов, — нема не тільки прямих, а й побічних доказів, що ці червінці належали йому… Та якби й були, то хіба це «корпус делікті»[1]? Він цим золотом не спекулював, він його не вкрав. Навпаки, він сам був обкрадений, і то це все за умови, якби ви довели, що золото належало саме йому, а не Петручку.