Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

- Ви, Ме­ланіє Андріянівно, не спо­чу­ваєте цим ду­же прак­тич­ним ніби­то мріям? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не то що не маю спо­чу­ван­ня до їх. Цього ніяким спо­со­бом не мо­жу ска­зать. Але я зро­ду-звіку не сіла б за верс­тат, щоб тор­кать підніжок та гу­пать ля­дою з ран­ку до ве­чо­ра. До та­кої ро­бо­ти я не маю ніяко­го по­тя­гу. Але для се­бе осо­бо­во я знай­шла б якусь іншу, ба­га­то приємнішу доб­родійну ро­бо­ту, та й по своїй впо­добі, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

«Одже ж ця Ме­ла­ся і справді ду­же щи­ра. В неї й справді всі дум­ки звер­ху: так і ла­зять по їй, не­на­че му­хи. Прав­ду пи­сав брат! - по­ду­мав док­тор. - В неї дум­ки, як во­да в діра­во­му гор­щи­ку, - ніяк не вдер­жаться все­ре­дині».

- А я лю­ди­на, пе­редніше за все, прак­тич­на і цікав­люсь тільки тим, з чо­го вий­де якась ко­ристь для ме­не або й для лю­дей, - ска­за­ла Ліда.

Яків Ки­ри­ко­вич підняв бро­ви й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і пря­му­ван­ня в роз­мові був для йо­го над­то надз­ви­чай­ний, бо він нічо­го та­ко­го не чув в Києві в са­ло­нах.

- Ви, ма­буть, вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Вчилась років зо два, та… не до­ве­лось дов­читься до кінця, бо це не од ме­не за­ле­жа­лось, - ска­за­ла Ліда з сутінком смут­ку в го­лосі.

Почалось зма­ган­ня. Роз­мо­ва ста­ла жвавіша й на­би­ра­лась си­ли, зав­зят­тя, навіть ста­ла пал­ка. Ліда роз­го­во­ри­лась, всто­юва­ла за се­бе й за своїх мрійних сусідок. Ме­ла­ся й Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пішли на жар­ти й підніма­ли на смішки й Ліду, і мрійних, ніби­то при­дур­ку­ва­тих сусідок.

«Як роз­хо­ди­лась Ліда! Десь в неї й зуб­ки взя­ли­ся, не­на­че од­ра­зу ви­рос­ли. Як оч­ки за­ми­готіли! Зо мною го­во­ре, не­на­че три дні не їла, а те­пе­реч­ки в неї десь і мо­ва взя­лась, - ду­мав з ди­ву­ван­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Чи ти ба! Як ог­ри­зається! Яка ста­ла крас­но­мов­на! А то все бу­ло од­ми­кує од на­шої ком­панії та хо­вається десь по за­кут­ках».

Ліда й справді роз­ба­ла­ка­лась, по­ве­селіша­ла. Чи­малі, сли­ве чорні очі за­лисніли. Чорні довгі вії аж ми­готіли й ніби нер­во­во дри­жа­ли при кліпанні очи­ма. Яків Ки­ри­ко­вич те­пер до­ди­вив­ся, що во­на гар­на, що в неї пишні ви­разні чер­воні ус­та й чу­дові ро­зумні очі.

«Одже ж, мо­же, я знай­ду собі в цій мо­лодій дівчині ся­ку-та­ку спільни­цю в де­чо­му. Ме­ла­ся справж­ня тер­ни­ця, а Ліда ні на тер­ни­цю, ні на би­тельню навіть нітрішки не ски­ну­лась. Ця тре й тіпає ба­га­то ро­зумніше й помірніше, ніж сест­ра-ле­пе­ту­ха».

- От я му­зи­ку так люб­лю! - ска­за­ла нап­рикінці роз­мо­ви Ме­ла­ся. - І вмію гра­ти, і знаю кла­сиків, але гос­подь не дав мені та­лан­ту до му­зи­ки. Усякімо­ви да­лись мені заіграш­ки; я їх ло­ви­ла жив­цем на льоту, навіть з приємністю й усо­ло­дою, а му­зи­ка не дається чо­мусь мені та й годі!

«Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже го­товісінька му­зи­ка зро­ду: і вчи­тись не тре­ба!» - якось не­са­мохіть про­май­ну­ла дум­ка в мо­ло­до­го док­то­ра.

Тим ча­сом в двір вко­ти­ло дві хурі, на­ван­та­жені півчою з Дри­жи­по­ля. Ха­зяїн вий­шов на ґанок. До йо­го привітав­ся ре­гент Ни­кон Куч­ма. Він був уб­ра­ний в гар­ненький новісінький синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­ний одеським чер­во­ним вов­ня­ним ши­ро­ким по­ясом з то­роч­ка­ми, що висіли й теліпа­лись по обид­ва бо­ки ста­ну. Ха­зяїн знав, що Ни­кон вже да­вав з своєю півчою два кон­цер­ти в повіто­во­му місті, і зап­ро­сив йо­го на хви­ли­ну в кабінет. В кабінет Ни­кон всту­пив своєю зви­чай­ною для­вою хо­дою, але з по­ва­гом, з ро­зумінням своєї вар­тості. Гу­ко­вич­по­ба­ла­кав з ним, звелів по­дать за­кус­ку, сам по­час­ту­вав йо­го з влас­ної ру­ки по-гос­по­дарській і про­сив сісти й поснідать тим ча­сом, по­ки мо­ло­да вбе­реться до вінця.

- Чи заспіваєте ж мо­ло­дим кон­церт на вході в церк­ву? - спи­тав Андріян Кирилович.

- А чом же! Півчі вив­чи­ли цей кон­церт сли­ве на­пам'ять, бо це нам не­пер­вин­ка співать вінчан­ня. Ми співаємо не тільки цер­ковні кон­цер­ти, але й ті п'єси, що співа­ють на сце­нах ук­раїнські ар­тис­ти, - ска­зав по­ва­гом Ни­кон, за­хо­див­шись ко­ло снідан­ку.

- Невже? І пісень співає ваш хор? - спи­тав Андріян Кирилович.

- І пісень співаємо, а най­більше ук­раїнських, сільських, тих, що співа­ють в ук­раїнських те­ат­рах, бо я в Києві не раз був в ук­раїнсько­му те­атрі, - до­дав Ни­кон Куч­ма, та все розг­лад­жу­вав свої русі ку­чері на го­лові на обид­ва бо­ки проділя, бо в йо­го во­лос­ся не звик­ло розс­те­ляться на обид­ва бо­ки од проділя і все зла­зи­ло на проділь.

- От і доб­ре! Мо­же б, ви з хо­ром заспіва­ли нам кільки ук­раїнських пісеньок, як мо­лоді ся­дуть на по­сад, за стіл, - ска­зав він.

- Добре, ко­ли на те бу­де ва­ша зго­да. Чо­му ж пак і не заспівать,- про­мо­вив Ни­кон, приг­лад­жу­ючи пра­вий ви­сок з не­покірли­ви­ми ва­силька­ми, що все нас­тов­бур­чу­ва­лись і не хотіли ле­жать гла­денько.

- Піди ж, Ни­ко­не, та за­га­дай ку­хо­варні, щоб на­го­ду­ва­ла й півчих, та візьми їх під свій дог­ляд, щоб не бу­ли го­лодні, - поп­ро­сив Ни­ко­на Гу­ко­вич і вий­шов на ґанок стрічать ба­тю­шок, котрі при­бу­ли ра­зом, не­на­че заз­да­легідь змо­ви­лись.

Приїхав отепь Яків Лад­ковський з своєю жінкою На­деж­дою Мокіївною; при­був і ста­рий про­то­поп з Дри­жи­по­ля, отець Мав­рикій, за ни­ми слідком при­ка­тав і ба­тюш­ка з су­меж­но­го се­ла Буртів, отець Си­ме­он, і пе­ре­дав поклін діди­ча, бра­та Гу­ко­ви­че­вої, що він по­чу­ває се­бе не зовсім доб­ре на здо­рові, не стер­пить весільно­го га­му та шу­му й не приїде на весілля. Про­тоєрей отець Мав­рикій ще вдо­ма по­че­пив на­перс­но­го хрес­та й ор­ден, а в ру­ках ніс зав'яза­ну в квітчас­ту хус­точ­ку ка­ми­лав­ку. Він на­си­лу чва­лав од ста­рості і на­си­лу виліз по східцях на ґанок. Андріян Кирилович привітав­ся з усіма ба­тюш­ка­ми ду­же ввічли­во й зап­ро­сив до світлиці. В світлиці стріла їх гос­по­ди­ня. Па­ни повс­та­ва­ли з ка­на­пи та крісел і да­ли по­ша­нов­не місце ду­хов­ним осо­бам. Гу­ко­вич­ка да­ла за­гад Ме­ласі вби­раться до вінця. Ме­ла­ся, привітав­шись з при­був­ши­ми ба­тюш­ка­ми та з На­деж­дою Мокіївною, вий­шла з Лю­бою і з її матір'ю, Таїсою Андріївною, до сво­го по­коїка. На­деж­да Мокіївна по­хап­цем зай­ня­ла Ме­ла­си­не місце під пальмою ко­ло Ліди та Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й од­ра­зу так і вче­пи­лась, так не­на­че і влип­ла до мо­ло­до­го док­то­ра. Во­на роз­пус­ти­ла свої те­ре­вені, все обер­та­лась до йо­го, а не до Ліди й інших паннів, котрі при­мос­ти­лись під пальмою.

Яків Ула­се­вич му­сив роз­во­дить ба­лач­ку