Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.

Телевізор ми залишили не вимкнутим. До настрою щойно відбутої розмови ота штучно організована веселість увіч не підходила з її шумом, гамом, банальним співом, не менш банальними жартами й обличчями, але матері все те подобалося. Ну, і хай! Ми випили, поїли і відчули втому — вже не було більше сили ні їсти, ні пити. Я це побачив по батькових притлумлених очах — були посоловілі і тільки на дні їх вряди-годи спалахували іскорки; він, очевидно, й досі переживав те, про що мені говорив. Але вже був здоланий ніччю, їжею, трунком, так само, зрештою, і я. Мати миттю відчула цей наш настрій.

— Прибирати зі столу?

— Прибирай,— сказав батько.— Я вже Новий рік зустрів.

— А я ще телевізора подивлюсь,— мовила мати.

— Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,— сказав батько, позіхаючи.

Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.

— Як же тобі ведеться в тому Києві? — спитав батько.

— Приживаюся,— всміхнувся я.— То чудове місто.

— А нам без тебе самотньо,— сказав батько.— Відверто кажучи, мені не хотілося б, аби ти нас покидав... Але рано чи пізно... Принаймні, знатимеш, що в тебе є куди повернутися. І що ти не бездомний блукач.

— Так,— сказав я.— Сьогодні це відчув.

— І слава Богу! — коротко мовив батько. Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не міг боротися зі сном і втомою.

— Постелила,— сказала, входячи, мати.— Ти теж, сину, лягатимеш? Ми з тобою ще й не поговорили доладу.

Сказала це особливим тоном. Здається, хотіла відіслати батька, а побути зі мною сам на сам. Більше того, хотіла, щоб я виділив їй окрему увагу, просила про це поглядом лагідних і усміхнених очей. Але я чомусь не піддався на цей її поклик — незвідь-чому подумав, що розмова з нею заперечуватиме розмову з батьком, а зараз цього не бажав. Хотів залишитися сам і трохи подумати. А може, й не подумати, а ввібрати в себе затишок рідного дому. Окрім того, мене, як і батька, дратував телевізор.

— Лягатиму,— сказав я.— У мене вже очі палають.

І вона відразу ж здалася.

— Лягайте,— мовила.— А я трошки посиджу.

І ми залишили її саму, один на один із телевізором, в якому вона бачила, можливо, веселе, багате, безтурботне життя, повне танців, співу й веселощів, гарних чоловіків та жінок, життя казкове, віддалене і через те принадне; чудово знала, що ніколи його не доступиться, тож доступалася до нього хоч так, ілюзорним у нього входженням, бо тут, у реальному житті, їй доводилося існувати сірим буттям разом зі своїм не зовсім їй збагненним аскетом, чи, вірніше, стоїком, моїм батьком, і їй було, очевидно давно нудно від думок, які той безнастанно повторював і від його непорушної затятості бути в цьому світі яснодухим. Тож її, як кожну жінку, вабила до себе ота казка, що її досить уміло розігрували понурі політичні дядьки, котрі подавали своєму народові цю штучно розіграну веселість-жвачку для тимчасового одурманення, бо чудово знали: людина потребує казки, вона мусить про щось мріяти. Отож, хай мріє, сидячи напівсонно проти голубого жерла, по-дурному приладивши свої мрії до того, що їй показують: веселий розгін танцю, жарти, розкішно вбраних жінок, блискучозубих чоловіків, серпантин, чудову ялинку, вибухи пляшок шампанського, лискучі келихи, усмішки, сміх, заклично блимаючі очі, обійми, тости, віншування, мішурна розкіш урядження — як це далеко від того, що є в її житті насправді: убогий дім, небагата учта, проста мебля, підпилий чоловік, який покинув її на самоті і байдужно хропе, і йому немає діла до її мрій та смутку, і відчуття своєї немолодості, отієї гості, що зупинилася на вступі убогого її житла й вишкірює попсовані зуби. Та гостя має лице зморшкувате, як дубова кора, має очі пригаслі й запаморочені, має костура в кігчастій, сухій, майже чорній руці і торбу за плечима — ось він образ самотньої старості.

Про таке думав я, лежачи без сну в своїй кімнаті й слухаючи батькове хропіння; я думав про те, що батько мій, відкидаючи "звади світові", щось тратив, бо по-своєму заперечував красу світу, яка існує незалежно від суспільних гараздів чи негараздів, тратив відчуття чудової казки життя, до якої людина все-таки натурально тягнеться, і хай та казка підміняється найнікчемніщим сурогатом, людина все-таки досягає її хоч не реально, а ілюзорно, бо без такої казки вона починає пригасати, якою б мужньою, сильною і самовідданою власним дефініціям не була; більше того, в цьому, можливо, одна з її неперейдених драм...

На цьому я заснув, і мені приснилася кочегарка, в якій я недавно працював, була вона чорна, закіптюжена, але з неймовірно високою стелею; власне, й стелі у ній не було, а чорне й непрозоре небо з розсипаними блимотливими зорями. І в цій кочегарці, біля печі, почав раптом, як атомний гриб, повільно виростати золотий бовван. І виріс він заввишки шістдесят ліктів, а завширшки шість ліктів. А був цей бовван такий: голова — з чистого золота, груди й рамена — зі срібла, нутро його і стегна його — із міді, голінки його — із заліза, ноги частково із заліза, а частково із глини. А зі сходинок, що вели у підвал, почав повільно сходити начальник житлоуправління у всій солдафонській величі й тупості своїй. І за ним пішли всі працівники житлоуправління, директор школи, Соф'я Вольфовна і Софія Іванівна, і інші вчительки мої. За ними ступав, склавши за спиною кажанячі крила, чорний ангел, на голові в нього виростали срібні роги, а сліди свої і тих, хто вступив сюди, замітав шовковим китастим хвостом. Ішли начальник житлоуправління, і всі сатрапи, заступники, підсатрапи, радники, скарбники, судді, урядники, округові володарі, військові у будьоннівках і міліціонери, а бовван сяяв моторошним синім світлом, і блиск його був страшний. Тоді з'явився раптом сірий чоловік, властиво, чоловічок, голий, ніби попелом обсипаний, з сірою маленькою голівкою, приклав до рота металевого рупора (Господи, як це я його зразу не впізнав, адже був це Борис Якович Білик, наш учитель фізкультури і військової справи!) і крикнув рупорним голосом:

— В піраміду становись!

І всі ці люди: сатрапи, заступники, підсатрапи, радники, скарбники, судді, урядники, округові володарі, військові у будьоннів-ках, міліціонери, вчителі раптом почали лізти один на одного, штовхаючись і поспішаючи. Ставали одне одному чобітьми на плечі, на спини й на голови, а по них дерлися нові й нові. Тоді задзижчав угорі і спустився маленький вертоліт, підчепив гаком за військовий пасок начальника житлоуправління, бережно підняв його й поставив на вершок піраміди. А звідусіль побігли із батогами чи, властиво, з бичами одягнені в цирковий стрій люди з песячими головами й почали бити по спинах тих, котрі не встигли стати в піраміду. При цьому вони гарчали й гавкали, як пси, а інколи кидалися й кусали немоторних. І немоторні ставали моторними, а песиголовці оточили піраміду і сторожили її, напружено вдивляючись, щоб не порушився лад...

Я не додивився цього сну, бо прокинувся. Уже світало, батько не хропів, а спав і всміхався уві сні, обличчя його було миле і щасливе. Мені захотілося вийти, і я тихо пройшов у другу кімнату. Телевізор, ясна річ, був вимкнутий, стіл прибраний і відсунутий до стіни, мати спала, загорнувшись у ковдру. Я пройшов на кухню, вдягся й вийшов надвір. Все було сіре: повітря, небо, сніг; небо захмарилося й повільно падали рідкі сніжинки. Стояла глибоко тиша — все навкруги спочивало. Задзвонив ланцюгом собака, підійшов до мене і глянув розумними, відданими очима. Я погладив його, і він спробував лизнути мені руку.

— З Новим роком! — сказав я йому, і пес раптом дзвінко й привітно гавкнув, ніби привітав мене. Я знову погладив його й пішов досипати. Але перш, ніж заснути, марновірно закляв, аби мені в новорічну ніч не снилися ніякі партійні сни...

З Артуром у цей приїзд я не побачився, а він до мене не прийшов, хоч Славко напевне переказав йому про мій приїзд — очевидно, соромився, що відбив у мене дівчину. Я ж до нього піти не міг, бо Аллочка виперла мене з їхнього дому. У Славка також його не застав, а тільки Люду — цього разу вони воркували одне до одного, як голубки, і я не хотів біля них затримуватися. Отож, переказав через Славка Артурові, щоб той не гризся: я не вважаю його шури-мури із Ларисою зрадою нашої дружби, бо ніколи з Ларисою любовних стосунків не мав, вона їх просто розігрувала.

— По-моєму, ти занадто шляхетний,— сказала Люда.

— В часи, коли шляхетність перестала цінуватися,— героїчно зазначив я,— ставати шляхетним особливе задоволення.

Це було сказано не без фанфаронства, і я помітив насмішливу посмішку на Славкових вустах.

— А як же дуель? — спитав він.

— Переміг здоровий глузд,— сказав я— Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги: суперник не з'явився.

Люда подивилася на мене по-святенниць-кому, як це робила часто, й підтисла вуста.

Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка напевне прямувала до Славка.

— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!

І підставила мені рум'яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.

— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.

— Як так? — зчудувався я.

— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!

— Аж так!

— Принаймні зі мною міг би попрощатися.

— То я прощаюся зараз! — мовив я.

— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?

— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував7

— Ну да! Кожній дівчині це приємно.

— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати мене?

— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.

— А сказати мені про те не могла?

— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...

— Аз Артуром як?

— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка.