Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Кого їй не сватають — вона все ні та ні! Але це їй допоможе, як мертвому банки. Хай тільки нагодиться гарний жених, вона змушена буде сказати "так". А то її можна потягати за коси, а в крайньому разі знайдеться й палиця!.." Так каже кантор Цаля, звісно, жартома, і показує свій бамбуковий кий із старою пожовклою головкою з слонової кості.

Ось уже скінчилася вечірня молитва в холодній синагозі, а до гакофес ще далеко. Ще проказують молитву: "Тобі дано бачити, щоб ти знав...", і між парафіянами, що сидять коло східної стіни, розподіляють по одному реченню цієї молитви, що його кожен читає на свій лад, стоячи на місці. І хоча мотив молитви завжди й скрізь однаковий, але тому, що кожен молільник вирізняється своїм голосом, своїм тембром та ще трохи лякається при цьому, то виходить зовсім не те, що хотілося б, і трель наприкінці речення звичайно губиться...

Холодна синагога досить велика, простора й висока. Стелі вона не має, тільки покрівлю, ось чому її називають холодною. Зсередини покрівля зображає небо й пофарбована у блакитний, аж надто блакитний, майже зелений колір — художник трохи перебрав міру,— і блискучі зірки надто великі. Кожна зірка трохи менша за яблуко й чимось нагадує картоплину, обведену золотом. Розташовано ці картоплини, чи то зірки, не як зірки на небі, без будь-якого ладу — ні! Вони розташовані рівними рядами, густо, одна біля одної. У центрі, на довгих мідних ланцюгах, звисають старовинні люстри з старої позеленілої міді. З такої самої старої позеленілої міді також і канделябри на стінах. В усіх світильниках горить безліч свічок, і в синагозі так світло, що, здається, світліше бути не може.,

Звідки взялося, нівроку, стільки людей — чоловіків, жінок, молодиць, хлопців, дівчат, дітлахів? Шолом уперше в холодній синагозі, й мимоволі йому спадає на думку речення: "Які прекрасні шатри твої, Якове!.." Йому досить важко було знайти собі вільне місце. Щастя, що його пізнав шамес! Адже це синок Нохема Рабиновича! Треба йому дати місце не де-небудь, а навпроти східної стіни, серед шановних парафіян.

Яка молитва йде зараз? Гамір стоїть такий великий, що навіть не чути кантора та його півчих. Даремно молільники кричать раз у раз: "Ша!" Даремно шамес стукає по столу. Жінки гомонять, дівчата сміються, діти верещать. Ось стоїть хлопчик і заливається гіркими слізьми. "Чого ти плачеш, хлопчику?" У нього яблучко спало з прапорця, і його ненавмисно розчавили. Що він тепер робитиме без яблучка?.. А біля хлопчика сидить парубок, шкірить зуби й сміється з його трагедії. Шоломові стає прикро, і він заводить дискусію з парубком:

— Чого б я сміявся?

— Бо хлопчик — дурень! — відповідає парубок і знову шкірить зуби.

Шолома це ще більш сердить:

— Ну, а ти в його роки мав більше розуму? Парубок перестає сміятись і вже каже задирливо:

— Скільки розуму я мав у його роки, я не пригадую, але тепер я, безперечно, маю в п'ятці більше розуму, ніж ти в голові, хоча ти синок Нохема Рабиновича й вчишся в повітовому училищі...

Якби все це відбувалося не в холодній синагозі, серед чужих, то син Нохема Рабиновича розрахувався б з ним по-своєму, але тут він мусив змовчати, бо цей нахаба ще б надавав йому потиличників. Тим часом Шолом почув серед великого гамору довгождані слова: "Вельмишановний реб Шимшон-Зейв, син реб Хаїма-Цві койгена, віддай честь торі!", "Вельмишановний реб Мойше-Яков, син реб Нахме-на-Дойва левіта, віддай честь торі!" Отже, гакофес почалося. Де ж канторова дочка?

"Волаємо до тебе, господи, поможи нам!"—перший тур процесії завершився співом, простою мелодією "гайда" й танком. І ось шамес знову починає вигукувати своїм хрипким голосом на той самий лад: "Вельмишановний та-кий-то, віддай честь торі! Вельмишановний такий-то, віддай честь торі!" І так минув другий тур, потім третій, четвертий. Після кожного туру такий самий простий спів, такі самі танці. А канторової дочки все ще не видно.

Шолом нервується, озирається на всі боки, може, він її нарешті десь побачить. Але її нема! Ні її, ні подружки! Невже вона його так жорстоко обдурила? А може, вона не могла прийти? Може, з нею щось сталося? Може, дізналися про їхню таємницю, і дівчину замкнули в хаті? Кантор Цаля здатний на все! Це ж людина, що тягає дівчину за коси й лупцює її палицею!.. Чорним думкам і похмурим здогадкам кінця-краю нема...

Шамесові, мабуть, здалося, ніби синок Нохема Рабиновича не може всидіти на місці й весь час крутиться, озирається на всі боки тому, що він жадає зробити одне коло з торою. А може, хтось із старостів подав йому знак, щоб він вшанував торою також синка Нохема Рабиновича? Так чи інак, але серед інших імен Шолом несподівано почув і своє ім'я: "Отрок Шолом, син реб Менахема-Нохема, віддай честь торі!" Краска залила йому лице, він не знав, де сховатися від звернених на нього очей. Він себе почував, як кожен юнак, якого вперше викликають до урочистого читання тори. І не встиг він отямитись, як шамес уже підніс йому тору і він сам, Шолом, опинився з великою торою на руках в одній лаві з іншими парафіянами. Процесія почалася. Кантор Цаля ступає на чолі й співає: "Заступнику знедолених, поможи нам!" Жінки й дівчата пориваються до тори, цілують її й бажають Шоломові: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" Те, що всі йому кажуть "ви", бентежить його. Він розгубився від несподіваної честі й водночас пишається, що теж бере участь у гакофес, один юнак серед стількох дорослих! І все це тому, що він не будь-хто, а син реб Нохема Рабиновича, син шановних батьків!.. Раптом, саме в усьому цьому сум'ятті, Шолом відчув, що його хтось поцілував у руку: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" Він звів очі й побачив — це вона, канторова дочка, і поруч неї, звісно, її подруга.

Небеса розверзаються, ангели спускаються на землю й співають хвалу. Вони оспівують створений господом богом світ, такий солодкий, чудесний, любий світ! Вони оспівують створених господом богом людей, таких гарних, солодких, чудесних, любих людей! На душі так добре, що аж хочеться плакати. І серце співає до ангелів: "Мир вам, ангели господні!"

Щоправда, спершу він трохи збентежився, йому здалося дивним, що вона, замість цілувати тору, поцілувала його руку! Може, то сталося випадково? Ні, не випадково — він це зрозумів, коли побачив її усміхнені очі. Це його так вразило, що він мало не випустив тору з рук. Йому хотілося зупинитись, знову хоча б глянути їй у вічі, якщо не можна буде сказати кількох слів. Але зупинитись неможливо: ті, що йдуть позаду, напирають на нього. Треба йти далі, треба передати тору іншим, бо гакофес ще не скінчилися. Лише тут, перед кіотом, передавши шамесові тору, він озирнувся, сподіваючись ще раз побачити її хоча б здалеку. Але дівчини не видно. Тоді він пускається слідом за новою процесією, робить ще одне коло, шукає її очима, але канторової дівчини нема, вона зникла! Він вибігає надвір, але її ніде нема. Може, то був сон? Може, це йому приверзлося? Ні, то не сон був, не мара — він ще досі відчуває поцілунок на своїй руці. Шолом іде далі й не чує землі під собою. Йому здається, що в нього виросли крила, й він летить, ширяє, і ангели ширяють разом з ним, линуть у повітрі, супроводжуючи його до великої синагоги.

Там гакофес ще тривають. Батько в незвично доброму святковому настрої. У своєму старому, трохи посіченому шовковому сурдуті, на якому де-не-де просвічує жовта підбивка, він, проте, має надзвичайно гарний, величний вигляд. Біля нього стоять удатні зяті: з одного боку Лейзер-Йосл, з другого — Магідов. Обидва пускають дотепи, а батько, за своїм звичаєм, слухає й усміхається.

— Де це ти був так довго? — питає батько, крий боже, не докірливо, а просто з цікавості.

— У холодній синагозі,— відповідає Шолом і вихваляється, що його там ушанували торою.

Це батькові сподобалось:

— Дуже люб'язно з їхнього боку.

А удатні зяті жартують з синка Рабиновичів. Один питає його, чи він там познайомився із "заступником знедолених". А другий додає: "Звідки там буде "заступник знедолених"? Адже там тільки внук "заступника знедолених". І всі троє сміються з цього дотепу, а Шолом сміється разом із ними... Ото випала нічка! Така ніч можлива тільки в свято тори!

57

КРИЗА

Гірке розчарування в найчистіших почуттях.—Наш герой захворів на тиф.— Він встає після хвороби іншою людиною. — Прощання з дитинством

Щоразу, коли автор цієї розповіді спускається в глибокі катакомби свого далекого дитинства, виносить на світ божий і провітрює свої спогади про безповоротні дитячі роки, заглиблюється в дальший досвід, здобутий ним на великому світовому ярмарку, що зветься життям, і тверезо зважує все це холодним розумом, його дивує, як це він міг знести такі нещадні удари долі, жорстокий обман, гіркі розчарування й все ж залишитись цілим і здоровим для того, щоб, мабуть, діставати нові удари, знову обманюватись і ще гірше розчаровуватись. Але не такі страшні самі лише удари, як розчарування, як обман. Рана від удару загоюється, а розчарування закарбовується в душі навіки.

Героя цього життєпису не раз ранили морально та обдирали матеріально. Він зазнав, як читач побачить з дальших розділів, що значить втратити за короткий час величезний капітал на спекуляціях, в які його втягли різні ме-нахем-мендли *, і він може з чистою совістю сказати, що його не так вражала втрата грошей, як те, що його ошукали й що він помилився в людях.

Уже тоді, коли Шолом був ще хлопчиськом і по-дурному закохався в канторову дочку, він зазнав першого страшного розчарування — удару, якого ні він, ні будь-хто інший не міг навіть сподіватися. Можна було припустити, скажімо, що батьки дізнаються про цей дурний роман і стануть йому на перешкоді. Можна було припустити, що кантор Цаля віддере її за коси або як слід оперіщить палицею, не жартома, а цілком серйозно. Але хто міг навіть подумати, що канторова дочка, саме тоді, коли вона завела роман із сином Нохема Рабиновича, кохалася з росіянином, прикажчиком великої залізної крамниці Котель-никова, і що вона одного суботнього вечора, небавом після описаного свята тори, втече з ним, сховається в монастирі, серед черниць, вихреститься й одружиться таки із цим самим прикажчиком.

Ніяка письменницька фантазія не в силі створити того, що може учинити життя.