Читати книгу - "Чотири сезони"

Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.

Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі набирало обертів, аж поки не забарабанило в груди. Після четвертої цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечі опустилися. Він поклав слухавку.

– Хлопчик, – видихнув він. – Якийсь хлопчик.

Тод усміхнувся. Широко, проте доволі сором’язливо.

– Як ти дізнався?

– Один відсоток удачі й дев’яносто дев’ять – тяжкої праці. У мене є один друг, Гарольд Пеґлер його звати, тільки всі його кличуть Фоксі. Він у нашій команді на другій базі грає. Так от, у його батька в гаражі купа журналів. Великі-великі стоси. Журналів про війну. Вони старі. Я пошукав нових, але продавець на ятці через дорогу від школи каже, що їх уже не випускають. Так от, там у тих журналах є фотографії, як фріци – ну, німецькі солдати – і япошки мучать жінок. І статті про концентраційні табори. Мене від цих концентраційних таборів реально пре.

– Тебе… пре. – Дюссандер вибалушив на нього очі й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче він дуже тихо орудував наждачним папером.

– Пре. Ну розумієте, я фанатію. Я цікавлюся.

Той день у гаражі у Фоксі закарбувався в його пам’яті чітко, як будь-які інші значущі події в житті (а може, і ще чіткіше). Він пам’ятав, як у четвертому класі, перед Днем кар’єри[53], місіс Андерсон (усі в класі називали її Баґзом[54] через великі передні зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

– Це приходить миттєво, – пишномовно розпиналася перед ними Баґз Андерсон. – Ти бачиш щось уперше й одразу розумієш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті. Ось чому День кар’єри, діти, такий важливий. Він може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. – І далі вона пішла патякати їм про своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класі, а колекціонування листівок дев’ятнадцятого століття.

Тод вирішив, що місіс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражі у Фоксі він згадав усі її слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацію.

Того дня віяли вітри Санта-Ана, і на сході запалали чагарники. Він пам’ятав, як пахло горілим, яким гарячим і мастким було повітря. Він пам’ятав «їжачок» на голові у Фоксі, і як спереду на нього налипли пластівці гелю для укладки «Бутч Вакс». Він запам’ятав усе.

– Я точно знаю, що десь тут є комікси, – сказав тоді Фоксі. У його матері був бодун, і вона вигнала їх з дому за те, що занадто галасували. – Кльові. Більша частина там вестерни, але є й «Турок, син каменя» і…

– А це що? – Тод показав на пухкі картонні коробки під сходами.

– А, та, фігня, – махнув рукою Фоксі. – Там про війну всяке справжнє. Нудота.

– А можна глянути?

– Звісно. А я поки коміксів пошукаю.

Але на той час, коли жирний Фоксі Пеґлер їх знайшов, Тоду вже розхотілося читати комікси. Він загубився. І пропав.

Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті.

Так воно й було. Він, звісно, знав щось про війну. Не про ту дурнувату, яка точиться нині і в якій із американців вибиває дух купка косооких у чорних піжамах, а про Другу світову. Він знав, що американські солдати носили круглі шоломи із сітками, а у фріців були ніби квадратні. Знав, що американці виграли більшу частину битв і що вже наприкінці німці винайшли ракети й гатили ними з Німеччини по Лондону. Навіть про концентраційні табори щось знав.

Та між усім цим і тим, що він знайшов у журналах під сходами в гаражі у Фоксі, була приблизно така різниця, як між тим, коли тобі розповідають про мікроби і коли ти їх сам бачиш у мікроскоп, живих і таких рухливих.

Там була Ільза Кох. Були крематорії з відчиненими дверима на забитих сажею завісах. Були офіцери в уніформах СС і ув’язнені в смугастих робах. Запах старих дешевих журналів змішувався із запахом пожежі в чагарниках, яка лютувала на схід від Санто-Донате, і він відчував, як похрускує старий папір під пучками пальців, і перегортав сторінки, перенісшись із гаража Фоксі кудись у середохрестя часу, силкуючись якось осягнути розумом думку про те, що вони справді все це робили, що хтось справді таке робив і що хтось дозволяв їм таке робити, і розболілася голова від змішаних огиди та хвилювання, і пекли вже натруджені очі, але він читав далі, і зі шпальти під зображенням навалених купою тіл у таборі, який називався Дахау, його вразила цифра:

6 000 000

І він подумав: «Та це хтось поприколювався, хтось дописав нуль чи два, бо це ж утричі більше людей, ніж у цілому Лос-Анджелесі!» Але потім, в іншому журналі (на його обкладинці було зображено жінку, прикуту ланцюгом до стіни, а до неї наближався нацист в уніформі з коцюбою в руці й посмішкою на губах), він знову її побачив:

6 000 000

Голова розболілася ще дужче. У роті пересохло. Десь наче здаля він почув, як Фоксі каже, що йому треба йти вечеряти. Тод спитав у Фоксі, чи можна йому лишитися тут, у гаражі, і почитати, поки Фоксі їстиме. Фоксі глянув на нього трохи зачудовано, та потім знизав плечима й сказав: «Читай». І Тод читав, згорбившись над коробками старих журналів про справжню війну, поки не подзвонила його мати й не спитала, чи він взагалі збирається вертатися додому.

Наче ключ у замку повертається.

В усіх журналах писали: усе, що сталося, було кошмаром. Він читав журнали від початку до кінця, і коли розгортав останні сторінки, то після слів про кошмар бачив блоки з рекламою, і в цій рекламі продавали німецькі ножі, і ремені, і шоломи, а також «Чарівні пояси від грижі» й «Гарантовані відновлювачі волосся». У цих рекламах продавали німецькі прапори, прикрашені свастикою, і нацистські «люгери», і гру «Атака панцирників», а також пропонували навчатися заочно й забагатіти. Там казали, що це був кошмар, але з іншого боку –