Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тож зробіть це, — сказав я, поглянувши на годинник. Було вже пів на восьму.
— Де це, в біса, поділася Мерієн?
— Можливо, вона щось виявила, — озвався Летімер, підводячись з крісла. — Ну, якщо я вам більше не потрібний, то піду. В мене побачення, а після вечері я знову завітаю до Лефті і спробую дізнатися щось про Старкі.
— Але зробіть це дуже обережно, бо я не хочу сполохати цього негідника.
— Я буду обережний, — пообіцяв Летімер, виходячи.
Я пішов до Реґа і прочитав його статтю. Ми ще трохи над нею попрацювали, і врешті я задоволено відкинувся у кріслі.
— Гадаю, тепер добре, — сказав я. — Це таки завдасть Мейсі головного болю, а Вулф, можливо, подасть на нього в суд за наклеп.
— Мейсі все заперечуватиме, — махнув головою Реґ. — Мені не подобається ця ідея, друже! Це погана стаття. Якщо Вулф і Мейсі об’єднаються проти нас, то нам буде непереливки.
Я вишкірився.
— Не смішіть мене, Реґу! — зауважив я. — Вулф володіє цією газеткою. У нього купа грошей. Якщо Мейсі й подасть позов, то Вулф втратить не так багато, зате здобуде собі неабияку популярність.
Тут вже й Реґ усміхнуся.
— А що, це цілком можливо, — зауважив він. — Вам із цим розплутуватися. Якщо ви вважаєте, що так буде добре, то я, своєю чергою, віддам матеріал у друк.
— Звісно ж, що так буде добре, — сказав я. — Нехай це друкують.
Поклавши статтю в конверт, він раптово підвів голову.
— То де ж все таки Мерієн? — перепитав він. — Погляньте-но на вулицю — вже сутеніє!
Ми глянули один на одного і зрозуміли, що думаємо про одне й те саме.
— Вона зараз буде, — відповів я з важким серцем, — можливо, вона пішла додому перевдягнутися. Ви ж знаєте, які ті дівчата!
— Так, можливо, — погодився він, але від того ані йому, ані мені не стало легше.
Я глянув на телефон.
— Ви знаєте її номер?
Реґ підійшов до апарата і набрав номер. Почувши гудки, довгенько почекав, а тоді повісив слухавку.
— Ніхто не відповідає, — озвався він.
— Можливо, вона вже на шляху до нас, — сказав я, підходячи до вікна і визираючи на вулицю. — Будинок її якраз за рогом, чи не так?
Реґ підійшов до мене.
— Так, — відповів. — Але я її не бачу.
Вигляд у нього був наляканий.
— Чи не гадаєте ви, що...?
— Ні, — коротко сказав я. — Послухайте, Реґу, мерщій несіть статтю в друкарню. А я піду до неї додому і з’ясую, чи не з’являлася вона там. І якнайшвидше повертайтесь сюди — я чекатиму на вас.
Завагавшись, він таки узяв конверт.
— Постараюся бути недовго, — запевнив він мене. — На це в мене піде година.
— Я вам зателефоную, — пообіцяв я. — Запишіть на цьому клаптику номер телефону друкарні, і, щойно знайду Мерієн — негайно вам зателефоную.
Я бачив, як йому не хочеться йти, однак, записавши номер, він все-таки вийшов.
Коли я вже замикав двері, задзеленчав телефон. Я повернувся і узяв слухавку.
То був Тед Еслінгер.
— Чи є міс Френч? — запитав він.
— Ні, — відповів я. — Саме чекаю на неї. А чому ви цікавитеся?
— Містере Сп’юек? — голос Теда прозвучав здивовано. — Я чув, що ви полишили місто!
— Не вірте усьому, що чуєте, — сказав я коротко. — То навіщо вам Мерієн?
— Вона мала зустрітися зі мною о чверть на дев’яту, — пояснив він. — Тож я саме гадаю, що могло її так затримати.
Мені стало не по собі.
— Вибачте, друже! — муркнув я. — Але я її не бачив.
За чотири хвилини я вже був у помешканні Мерієн.
Подзвонив, вийшла сухенька, схожа на пташку жіночка і запитально глянула на мене.
— Міс Френч удома? — поцікавився я.
Її обличчя просвітліло.
— Її нема, — повідомила вона. — Але невдовзі має прийти. Ви зачекаєте?
Я відрекомендувався.
— Можливо, вона про мене згадувала? — спитав я, бачачи, що хазяйка симпатизує міс Френч.
— Мене звати місіс Сінклер, — сказала жінка, посміхнувшись мені. — Звісно ж, вона розповідала про вас. Заходьте, будь ласка!
Я пройшов за нею у велику, гарно умебльовану вітальню.
— Яка вона чарівна дівчина! — провадила далі міс Сінклер. — Така мила, незіпсута, розумна юна особа — і так радіє своїй новій роботі! Подумати тільки — містер Вулф купив «Вісника»! Як ви гадаєте, він внесе якісь зміни в газету? Я вже так до неї звикла, що будь-які зміни...
— Вибачте мені, місіс Сінклер! — перебив я її. — Але я трохи непокоюся про міс Френч. Розумієте, ми домовились зустрітися з нею о сьомій, а її й досі нема. Вона нічого мені не залишила?
Місіс Сінклер пильно поглянула не мене.
— Ні. Вона заходила десь о п’ятій. Я чула, як кількома хвилинами пізніше у неї задзвонив телефон; потому вона знову кудись пішла. Й не сказала, куди.
— Ви не заперечуватимете, якщо я пройду в її кімнату? — запитав я. — Я би про це не просив, якби це не було так важливо.
— Не думаю, що... — в очах її був спантеличений вираз.
— Вже четверо дівчат зникло у цьому місті, — сказав я таким хрипким голосом, який здивував мене самого. — Не хочу, щоб вона була п’ятою.
Жінка пополотніла.
— Але ж ви не хочете сказати... — почала було вона, кладучи свою руку на мою. — Ви ж насправді не думаєте, що...
— Проведіть мене в її кімнату, — нетерпляче повторив я. — Не знаю, що з нею сталося, але маю намір це з’ясувати.
Ми пішли нагору. На другому поверсі пройшли невеличким коридором, і в кінці його жінка відімкнула ключем двері. Я потрапив у велику світлу кімнату з квітами на столі, барвистими фіранками та килимком.
Я став, розглядаючись довкола. Тоді підійшов до телефонного апарату. Поруч лежав записник. З нього було вирвано аркуш, але, придивившись до наступної сторінки в косих променях світла, можна було розрізнити нечіткі відбитки олівця. Мерієн щось записала, а потім вирвала аркуш із блокнота, однак відбитки залишилися. Я вирвав сторінку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.