Читати книгу - "Вальс на прощання"

Проте вона була певна, що коханка десь тут. Вона вгадувала це з Кліминого обличчя, воно було бліде і відсутнє. Та й усміхався він дружині так само облудно, як і вона йому.

Шкрета, аптекар і ще кілька душ, вочевидь, медики із дружинами, вклоняючись, відрекомендувалися пані Клімі. Хтось запропонував піти до єдиного бару, що був навпроти. Кліма перепросив, посилаючись на втому. Пані Клімова вирішила, що коханка чекає в барі, тим-то він і не хоче туди йти. А що лихо тягло її до себе, немов магніт, вона попросила зробити їй таку приємність і здолати втому.

Та в барі теж не було ніякої жінки, котру можна було б підозрювати у зв’язку з Клімою. Усі посідали за великим столом. Шкрета весь час балакав, вихваляючи сурмача. Аптекар був переповнений ніяковим щастям, що не давало йому змоги висловитися. Пані Клімова хотіла видаватися товариською, веселою і балакучою.

— Пане лікарю, ви просто диво, — казала вона Шкерті, — та й ви теж, любий пане аптекарю. І вся обстановка була щира, весела, безтурботна, у тисячу разів ліпша, ніж під час концертів у столиці.

На чоловіка вона не дивилася, але й на мить не спускала з нього ока. Вона почувала, що нервозність свою приховує він тільки ціною величного напруження і що тільки на превелику силу вряди-годи вставляє слово в розмову, не показуючи, що подумки все воно йому геть байдуже. Було цілком очевидно, що вона зіпсувала якусь подію, до того ж непересічну. Якщо йшлося про рядову пригоду (Кліма завжди присягався їй, що ніколи не зможе закохатися в іншу жінку), то він не запався б у таку глибоку депресію. Звісно, коханки його вона не бачила, та гадала, що це в нього від кохання, від болісного і розпачливого кохання, і від того їй було, мабуть, ще гірше.

— Що з вами, пане Клімо? — раптом запитав аптекар, що був чим скромніший, тим уважніший і люб’язніший.

— Нічого… геть нічого! — перелякано відказав Кліма. — Голова трохи болить, та й годі.

— Може, вам пігулку дати? — запитав аптекар.

— Ні, ні, — хутко відказав сурмач, похитавши головою. — Та я перепрошую, якщо ми підемо трохи раніше. Я і справді дуже зморився.

25

Як це сталося, що вона таки зважилася?

Підійшовши до Якуба у винарні, побачила, що він не такий, як завжди. Був він мовчазний, проте люб’язний, неуважний, проте лагідний і слухняний, думками був далеко, проте робив усе, що вона хотіла. Оцей брак зосередженості (вона гадала, що це через близький від’їзд) був їй до вподоби: вона промовляла до відсутнього обличчя, і їй здавалося, ніби говорить вона вдалину, де її ніхто не чує. Отож вона могла казати про те, чого ніколи йому не казала.

Тепер, коли вона попросила, щоб він її поцілував, враження в неї було таке, наче вона турбує його, непокоїть. Проте це нітрохи не збентежило її, навпаки, принесло втіху: нарешті вона почувається сміливою і зухвалою жінкою, якою завжди й хотіла бути, жінкою, яка панує над ситуацією, орудує нею, з цікавістю стежить за партнером і змушує його ніяковіти.

Вона і далі твердо дивилася йому в вічі й, усміхаючись, казала:

— Тільки не тут. Кумедно було б перехилятися через стіл, щоб поцілуватися. Іди-но сюди.

Вона простягнула йому руку й попровадила до дивана, втішаючись витонченістю, елегантністю й спокійною владністю своєї поведінки. Потім обняла його і припала до його вуст з такою пристрастю, якої ще ніколи не знала. Проте це не була спонтанна пристрасність тіла, якої неможливо погамувати, а пристрасть мозку, свідома і навмисна пристрасть. Вона хотіла здерти з Якова всі оті його обслони батьківської ролі, хотіла приголомшити його і заразом збудитися від вигляду його збентеження, вона прагнула зґвалтувати його, прагнула відчути смак його язика і те, як його батьківські руки помалу сміливішають і вкривають її пестощами.

Вона розстібнула ґудзик на його піджаку й скинула його.

26

Він не зводив з неї очей під час усього концерту, потім долучився до юрми шанувальників, що ринули за куліси узяти в музик автографи. Проте Ружени не було. Він попрямував за гуртом людей, яких сурмач попровадив до курортного бару. Промкнувся разом з ними досередини, бо був певен, що Ружена вже чекає там. То була помилка. Він вийшов і довгенько пантрував коло входу.

Раптом відчув, як його пройняв біль. Сурмач вийшов із бару, до нього пригорталася якась жінка. Він гадав, що то Ружена, але то була не вона.

Він пройшов за ними до «Річмонда», куди Кліма увійшов із незнайомкою.

Потім він перетнув парк і зазирнув до дому імені Карла Маркса. Двері так само були відчинені. Він запитав у воротаря, чи вдома Ружена. Її не було.

Він бігцем повернувся до «Річмонда», остерігаючись, щоб Ружена не приєдналася до Кліми. Ходив туди й сюди алеєю, не зводячи очей з входу. Він геть не тямив, що ж це коїться. На думку йому спало декілька припущень, та всі вони не мали значення. Мало значення лише те, що він був тут і чатував, і він знав, що чатуватиме й таки побачить їх.

Чому? Навіщо, питається? Хіба не ліпше було б піти додому і вкластися спати? Він знай казав собі, що повинен нарешті з’ясувати правду.

Та чи хотів він знати ту правду? Чи справді так хотів упевнитися, що Ружена спала з Клімою? Чи радше намагався дістати доказ її невинності? Але хіба з його підозріливістю міг він прийняти той доказ?

Він і сам не знав, навіщо тут чекає. Знав тільки, що чекатиме довго, цілісіньку ніч, як треба буде, навіть кілька ночей. Адже для ревнивця час летить неймовірно швидко. Ревнощі заповнюють всенький мозок, причому набагато щільніше, ніж напружена розумова праця. Розум не має жодної секунди спочинку. Той, хто потрапив у полон ревнощів, не знає, що таке нудьга.

Франтішек ходив коротким відтинком алеї завдовжки метрів зі сто, звідки йому видно було вхід до «Річмонда». Отак він і ходитиме туди й сюди всеньку ніч, поки всі поснуть, до ранку ходитиме, до початку наступного розділу.

Та чому ж він не сяде? Он же ж і лави є навпроти «Річмонда»!