Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

чекає на нього — неважко здогадатися. Якщо китайська поліція увірвалася до генконсульства завдяки його інформації, якщо він справді дізнався про підривну діяльність товаріщєй Воскресенської… Власне, мертве тіло уже нічого не скаже, а місцева поліція буде надто заклопотана, щоб розслідувати вбивство британського журналіста. Так, до справи може підключитися британське консульство, зрештою, його друзі вимагатимуть розслідування, але чи дасть це якийсь результат? Та й чи буде тіло? Чи залишать товаріщі Воскресенської від нього бодай щось? Сибілла пам’ятала заповнені вапном та водою глибокі ями, куди скидали тіла розстріляних. Така суміш роз’їдала мертву плоть, не залишаючи від неї сліду… Швидше за все, вирішать, що Алекс Мак-Міллан просто подався кудись із Харбіна!

До того ж він веде достатньо вільний та забезпечений спосіб життя — що дивного у тому, що заможний журналіст вирішив податися з гамірного Харбіна у мандри в пошуках нового цікавого матеріалу, не ставлячи нікого до відома?

Страшне видиво скривавленого, напівроз'їденого вапном тіла Алекса стояло перед очима так виразно, що Сибілла аж головою струсонула.

Ні, вона не чекатиме більше ні хвилини!

І так достатньо часу втрачено! Зараз вона одягнеться і піде до нього… До Алекса Мак-Міллана! У такий час він має бути у своєму номері. Вона одягнеться якомога простіше, та й хто упізнає у ній Сибіллу Чеддерс без потворних білил на обличчі?

Навіть якщо він там, у своєму номері не один, навіть якщо не сам…

Вона мусить побачити його! Мусить попередити! Чого варте тоді її нікчемне життя?

* * *

Ранкові візити кур’єра, який приносив свіжу кореспонденцію та путівники для британського журналіста Алекса Мак-Міллана, у готелі «Харбін» уже давно нікого не дивували. Цей чоловік підробляв де тільки міг і, певно, здобув прихильність заможного британця, раз удостоївся честі працювати на нього.

Консьєрж узяв з його рук пакунок із газетами, журналами і конвертами та посміхнувся у відповідь:

— Усе як завжди? Не турбуйтеся, обов’язково передам усе містеру Мак-Міллану особисто у руки.

Чоловік поправив нового кашкета і приязно усміхнувся у відповідь. Він геть не розумів англійської і заледве знав кілька фраз французькою. Ті іноземні слівця, які раніше час від часу він полюбляв вставляти у свою і так вельми барвисту мову, були зовсім не виявом його лінгвістичних талантів, а радше умінням пристосуватися та відволікати увагу.

Китайські та японські ієрогліфи Бендер запам’ятовував за виглядом, як малюнки, а назви ресторацій, де він продавав свої путівники, довго і старанно зубрив напам’ять. Однак у даному випадку привітності консьєржа та шанобливо проказаного ним імені «Мак-Міллан» було достатньо, щоб Остап Бендер зрозумів — вони вкотре порозумілися!

Вже повернувшись і ступивши крок до виходу, Бендер раптом застиг на місці.

Жінка, яка увійшла до готельного холу, видалася йому на диво знайомою. Дуже знайомою…

Її обличчя, ледь приховане за блакитним серпанком короткої вуалі, що, звисаючи із модного капелюшка, тремтіла при кожному її подихові, він уже десь бачив! Її витончена постать у блакитному костюмі-двійці, руки — у білих мереживних рукавичках — о-о-о, Бендер був готовий закластися — незнайомка була йому знайомою… Тільки звідки він міг знати таку вишукану леді?

Вона видавалася схвильованою, навіть трохи розгубленою. Роззирнувшись, молода жінка на мить застигла посеред холу, а потім впевнено попрямувала до консьєржа. Пройшла повз Бендера, не удостоївши його навіть поглядом, наче він був порожнім місцем. Остап мимоволі сповільнив крок.

Незнайомка привіталася. Вона розмовляла англійською, тож Бендер, звісно, не второпав ні слова. Та раптом почув знайоме «містер Мак-Міллан»… і цього було достатньо, щоб він зупинився й обережно озирнувся назад.

Пані щось говорила консьєржу, а той люб’язно, як і належить вишколеному готельєру, відповідав.

Пані, з усього видать, поспішала. Її черевички нетерпляче зацокали услід консьєржу, який, напевно, запропонував їй супроводити до номера… містера Мак-Міллана.

Остап нервово потер лоба. Заплющив очі… так споглядати внутрішнім поглядом образ цієї жінки йому було легше.

Думай… Думай! Звідки ти її знаєш? Звідки?

Видіння стало настирливим. Остап Бендер відчув, як у голові заскрипів мозок, витягаючи зі своїх закапелків спогади…

Звідки він її може знати? Таке знайоме обличчя! Такий знайомий погляд! ЗВІДКИ?

І раптом… Остапа Бендера накрило.

Він застиг, як укопаний, ляснувши себе по лобі від несподіванки…

Він зрозумів, звідки знає її. Він зрозумів, чому так боляче різонуло мозок! Він… упізнав її!!!

* * *

— Містере Мак-Міллан… Вибачте, що турбую вас… Леді сказала, що ви чекаєте на зустріч із нею і попросила провести її до вашого номера…

Консьєрж винувато усміхнувся, не зводячи зі Шведа запопадливого погляду.

Марко, прочинивши двері трохи ширше, угледів за консьєржем… Сибіллу Чеддерс!

Його домашній вигляд у халаті і нічній піжамі змусив Сибіллу стрепенутися.

Вона нервово гризла губи, благально дивлячись на нього, щоб він не видав її обману.

— О, так, звичайно! Дякую, мій друже! — Марко хитнув головою. — Я забув попередити вас увечері, що очікую на зустріч із леді… Пані… радий вас бачити! — подав він руку Сибіллі, щоб та подала йому свою. Для поцілунку.

— Містере Мак-Міллан, ледь не забув… Унизу, на моїй конторці вас очікує ранкова кореспонденція, — доповів консьєрж.

— Чудово, мій друже! — Марко усе ще тримав Сибіллу на порозі свого номера. — Я згодом спущуся і заберу. А також віддячу вам за допомогу моїй гості…

Консьєрж шанобливо вклонився і пішов. Марко впустив Сибіллу до свого помешкання.

Тільки-но за ним зачинилися двері, вона рвучко повернулася до нього.

Її збуджений стан видавав схвильований погляд очей, тремтіння подиху й уст.

— Сибілло… Ти тут? Що сталося? — мовив Марко, злегка усміхаючись. — Ти така схвильована… Що сталося, люба?

Вона не відповіла.

Рвучко кинулася до нього, обійняла, піднялася навшпиньки і припала до його губ пристрасним поцілунком.

Якусь мить він не відсторонював її. Терпляче чекав, поки її вуста блукають його обличчям, цілуючи щоки і очі.

— Сибілло… Що сталося? — повторив нарешті знову.

— Я… я… Я так більше не можу… — прошепотіла вона, знімаючи з голови капелюшок. — Алексе… Я більше так не можу… Не можу без тебе!

Він занурився обличчям у волосся, від якого пахло брутально-збудливо.

— Сибілло… Дуже сміливо з твого боку прийти сюди вранці… Але ти… ти сама не своя!

— Так… Так! Ти зробив мене такою, несамовитою, Алексе! — проказала вона. — Поцілуй мене. Чуєш?

Він мовчки дивився на неї, немов вивчав риси її обличчя для майбутнього полотна.

— Алексе, — зашепотіла пристрасно, — чому ти знущаєшся з мене? Ти ж усе зрозумів… Ти давно усе зрозумів!

— Люба… Хіба ця зустріч не варта була твого і мого очікування? — почула вона у відповідь.

— А якби я не