Читати книгу - "Зібрання творів"

обтято – голосіння.

* * *

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось?

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє

нещасніший. Я – сам. А ти – лиш тінь.

Я є добро, а ти – труха і тлінь,

а спільне в нас – що в’язні ми обоє

дверей обабоки. Ти – там, я – тут.

Нас порізнили мури, як статут.

26.1.

* * *

Пригадуєш своє метро?

Щит, вагонетки, шпали?

Коли душа цвіла добром,

хоч і добра не знала,

яке на смак воно. Коли

робилось і творилось;

там тихим голосом незлим

так гарно говорилось

про цілий світ. А Київ спав

у нас над головою.

Та вже тоді ти прочував

час зустрічі з бідою,

що закушпелить – не збагнеш,

де гаряче, де зимно.

Тепер доходь найдальших меж,

як закуріла димно

твоя ізвомплена душа,

із неї біль валує.

Але душа й без кунтуша

і в злиднях козакує.

27.[1]

* * *

Тут сни долають товщу забуття

і виринають з теміні, як змії.

Тут на кону забутого життя

блазнюють, корчаться, як лицедії

вертепних інтермедій. Тут живе

ховається у смерк і так існує,

пропахле смертю. Небо гробове

за нами назирає і вартує,

щоб не згубити. І в хапливий сон

угнався гострий, ніби ніж, прокльон,

і провертається в душі розверстій,

бо він – найбільший ворог мій – спішить

моєю кров’ю лезо окропить,

щоб став і ти такий, як треба, – черствий.

* * *

Будні тут тобі про свято,

а про свято – будні правлять.

Хоч занадто творчу хату

пильні погляди буравлять,

хоч твоє зголіле серце

тут обмацують руками -

не зважай на те, не сердься:

те одвічне, що над нами,

стріли повиймає з рани

і губами обцілує -

адже хвиля пожадана

убиваючи рятує.

СПОГАД

Край золотого бережка

вода струміла,

щока, солона і гірка,

мені щеміла.

Єдвабом теплим обдало

мій зір колючий,

вечірнє сонце відійшло

за дальні кручі.

І захід дзвоном калатав,

і звістувала

зоря між радісних заграв,

що ніч настала.

* * *

На однакові квадрати

поділили білий світ.

Тільки нащо це? Не знати,

нащо. А вселенський гніт

чавить ката, чавить жертву,

безневинного – нема.

Всім судилося померти

за замками сімома.

На квадрати людське горе

поділили – і радій,

укоряючись покорі,

бо Господь нагородив

божевіллям переселень,

конкуренцією зла.

Ти мене даремне, леле,

в світ неправди привела.

Душ намарне ґвалтування

без причини, без мети.

Соти ярого страждання,

пустографки самоти.

28.1.

* * *

Б’ється серце, як пташа німе,

буде спогадами надити.

Мати сина виглядатиме,

а не діжде – буде плакати.

Будуть сипати сухі сніги,

будуть ще й дощі періщити,

посмутніють вірні вороги,

а зрадливі друзі – тішитись,

що одної голови нема

і не буде вже повіки-вік,

лиш затужить по тобі зима,

по бідасі чоловікові.

Скоро смерть мене в похід візьме,

і життя не буде надити.

Мати сина виглядатиме,

а не діжде – буде плакати.

* * *

Оцей світанок – ніби рівний спалах

нічного парашута, що розкрився,

та, втративши тяжіння до землі,

завис над світом – наче передумав

і вирішив вернутися увись

(заломлена інерція бажання

геть вимертвила цей опуклий спалах

сліпого болю) – сизий голуб – досвіток

збудив мене своїм крилом страпатим

і прохилив ілюзію життя

(десь гавкав пес і видалося, наче

сувій століть помалу став згортатись

і на мезолітичному виткові

так довго полотна не попускав).

Летів розлого чорний-чорний ворон

обезземеленим безкраїм небом,

і безберегий лет його значився,

як апокаліпсису переддень.

І так здалося: предковічним мітом

не можна вже душі переконати,

що однонапрямкова, як одвіку,

надій, погроз і часу течія.

Бо вже давно усе те пережите,

що довго крилося будучиною.

Майбутнє – все в минулому. Сьогодні -

лиш візерунок мертвої душі.

І ще здалося – вдосвіта, наосліп:

що я себе утратив многотою

самопомноженого цього світу,

що світиться біноклями страждань -

моїх любовей, товчених на скалки,

де кожна скалка круглиться, мов око

побожеволілого од нещастя,

що я згубився – сотнями відбитків

самосебезмертвілого в довірах

і нахиляннях до безодні світу,

котра гогоче тьмою, мов яскиня

неолітична: вабить і страшить.

Був досвіток. І засклена осліплим

підсиненим чорнилом спроневіри

небесна твердь мовчала, як отерпла,

лиш чорний-чорний ворон пролітав -

окреслював мезолітичні кола,

мов діри всесвіту.

23.2.

* * *

Загородили білий світ

будинками і муром -

і обернулося на міт

моє життя похмуре,

і утікати почала

земля моя кохана,

лиш дві руки, як два крила,

шукають безнастанно

опорятунок – угорі,

в осліплій сивій висі.

Тепер віддайся смертній грі.

Тепер, зблудивши в лісі

несусвітенних цих обмов,

пильнуй надію в хащі,

спізнавши вочевидь: любов,

як і життя – пропащі.

Та