Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Це неможливо. Можемо лише чекати і сподіватися, — ведмідь схвильовано спостерігав за її діями.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не можу цього тобі сказати, — відповів він.

Вона обійшла довкола нього.

— Ти! — своїм тремтячим пальцем вона тицьнула у його широке біле обличчя. — Ти її боїшся!

— Звісно, боюся! — прокричав він, стаючи на задні лапи. — Та ти хоч знаєш, хто вона така?! — його слова враз обірвалися. Він на якусь мить замовк, а тоді роздратовано загарчав. — Я не можу… Якби у тебе була хоч крапля здорового глузду, ти б також її боялася! — він підійшов до дівчини впритул, майже торкаючись своїм носом її носа. Коли отак стояв з нею ніс в ніс на своїх чотирьох лапах, був такого ж зросту, як дівчина, коли стояла на своїх двох. — Повір мені: все може бути значно-значно гірше. Вона може змусити тебе пошкодувати про те, що ти навіть народилася.

Після цих слів він пішов.

Дівчина схопила глобус, інкрустований дорогоцінним камінням, що стояв на столі, і жбурнула його в уже надтріснуте вікно. Крижана шибка з гучним дзенькотом розбилася на друзки, і глобус полетів донизу, немов зірка, що падає, і впав на нерівну поверхню льоду під стінами палацу.

Наступного дня заплакані саламандри розповіли дівчині, що пані Ґрей з ними більше немає. Тієї ночі вона прийшла і забрала її. Дівчина упродовж двох тижнів не виходила зі своїх покоїв.

Розділ 21

Після того, як пані Ґрей не стало, дівчина прислухалася до благань брата та ізбйорна. Вона більше не запитувала. Вона припинила просити Ганса Пітера розповісти їй про все. Колись її власна мати відмовилась від неї після народження, і тому погроза, що вона пожалкує про той день, коли народилася на світ, її не налякала. Водночас їй робилося зле від однієї думки про те, що Еразмус і пані Ґрей постраждали через неї.

Але, попри все, дівчина не могла цілими днями сидіти без діла і вдавати, ніби нічого не сталося. Оскільки більше не вдягала тролячих суконь, то попросила Фіону дати їй тканину, з якої могла би пошити собі одяг. Адже після випадку, коли вона розплакалася, лежачи в калюжі з чорнила, її власна спідниця була зіпсована. Що ж стосується одягу Тови (адже вона вирішила, що цей одяг належав саме Тові), то він їй би пасував, якби вона його трішки вшила. Але сама думка про це видавалася їй варварством. Фіона схвально кивнула, і вже наступного дня у вітальні з’явилися незліченні рулони шовку, оксамиту та тонкого льону, а також шпульки шовкових ниток. Сміючись сама із себе, дівчина пошила собі одяг, до якого звикла, а не той, який досі носила у палаці. Фіона забрала з шаф усі тролячі сукні, звільнивши у гардеробі місце для нових спідниць у формі дзвонів, камізельок, які підкреслювали її фігуру, та сорочок на довгий рукав — словом, вона звільнила місце для всього того вбрання, яке було дуже характерне для людей Півночі. Ну, хоча… Поклавши руку на серце, слід зауважити, що сільські дівчата з Півночі не носили спідниць із розкішного голубого оксамиту та камізельок зі смарагдово-зеленого атласу.

Шиття зайняло дівчині руки і навіть допомогло їй тримати рот на замку. Коли вона шила, то щільно стискала губи або навіть покусувала їх. Хоча деколи, бувало, висовувала кінчик язика. Її брати та сестри завжди сміялися з неї, коли вона робила це вдома, але здихатися тієї звички було марною справою. Зараз їй видавалося, що ця погана звичка нарешті їй знадобилася, бо перешкоджала дівчині ставити зайві запитання. Воднораз гнів на тролячу принцесу робив її пальці незграбними або занадто рухливими. Вона люто і нещадно різала розкішну тканину на шматки, часто спересердя кидаючи жмутки тканини у вогонь, якщо шов виявлявся нерівним.

Коли новий гардероб був готовий, дівчина раптом зрозуміла, що не запитувати знову стало важко, а також помітила, що слуги почали її уникати. На її здивування, саламандри, ці говірливі маленькі кухарі, які так оживили перші дні перебування у палаці, були на диво мовчазними, коли вона заходила до кухні. Навіть ізбйорн намагався проводити з нею менше часу. Винятком залишалися лише їхні спільні вечері.

Ще раніше дівчина оглянула палац згори донизу, але тепер, у пошуках нової інформації, вона знову взялася за старе. Їй не хотілося нікого наражати на небезпеку. Тому вона самотужки перевернула все у дивних кімнатах з ніг на голову, нишпорячи поміж гребенів для вичісування вовни, перевертаючи маслоробки, перебираючи веретена та ткацькі верстати. Їй навіть вдалося перекинути на бік кожне ковадло у кімнаті із металевим приладдям, сподіваючись, що на дні котрогось із них щось написано, однак все було марно.

Вона таки запитала ізбйорна про всі ці кімнати, наповнені приладдям домашнього вжитку. Це звучало десь так: «Звідки у палаці взялася кімната зі старими маслоробками?» — і їй здалося, що це доволі безневинне запитання. Але він невдоволено похитав головою, немов намагався розв’язати складну головоломку. Тоді сказав, що, мабуть, такі речі приваблюють їх. Йому не потрібно було пояснювати, кого саме мав на увазі, говорячи про них. Дівчина знала… Він говорив про тролів — невидимих правителів цього чужого королівства посеред безплідних крижаних просторів.

— Ця ложка нагадує мені одну з ложок Рольфа Сімонсона, — сказав Роло, дивлячись на стіл.

Дівчина з ізбйорном перезирнулися й обмінялися збентеженими поглядами.

— Я маю на увазі Франкську срібну ложку Рольфа Сімонсона, — пояснив Роло. — Пам’ятаєш? Вона висіла над каміном. Усім дуже подобалась, але ніхто ніколи нею не їв, бо вона була з чужих країв.

— Так, звісно! — кивнула дівчина. — Один із його синів обміняв цю ложку на двох оленів, коли був у Християнії. Вона була справді елегантною, — дівчина зморщила носа і подивилися на ложку, якою їла. — Хоча і не такою чудовою, як ця ложка.

— Гм-м-м, — невдоволено загув ведмідь. — Мабуть, Роло має рацію. Мабуть, такі речі їх приваблюють, бо вони походять з далеких чужих країв.

Впродовж усієї розмови шовкі Фіона подавала вечерю. Вона невдоволено поглядала то на дівчину, то на ведмедя, а коли почула слово «їх», то зіщулилася зі страху. Дівчині ще