Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

Б: — Платон сформулював основи тоталітаризму. Але водночас він є одним із наріжних каменів європейської культури, поряд із Біблією, Гомером чи давньогрецькою драматургією. Багато б ми втратили, вибивши з-під європейської культури її фундамент?

А: — Насправді він же підводить ще й до монотеїзму.

Б: — Зокрема. І наполягає, що бог не може поводитись так, як нам переповідають міфи з усіма тими сексуальними походеньками і підступністю на кожному кроці. Про персоналізованого єдиного Бога він, звичайно, не говорить, для давньогрецької уяви це немислиме поняття, але говорить про єдине абсолютне буття, про ідеї як незмінні сутності, відносно яких видимий світ — це лише танець тіней на стіні печери і так далі. А з іншого боку, повторюю, його вчення про державу — це вчення про ідеальний концтабір. Чисте щастя, що він не міг того всього реалізувати на практиці.

А: — Лише на рівні якогось там радника. Але він стверджував, що саме філософи мають бути правителями.

Б: — Так, філософ на троні — це його формула. Але оскільки трон йому ніхто не пропонував, то він вирішив стати таким собі Медведчуком і нашіптувати тиранові, що той має робити. Їздив там до Діонісія в Сіракузи… Уявити собі Сократа в такій ролі неможливо, він тримався якнайдалі від влади. Але за іронією долі майже все, що ми знаємо про Сократа, нам розповів якраз Платон.

— Хтось пробував вилущувати Сократа з платонівських нашарувань? Текстологічно, наприклад?

Б: — Пробувати можна, я теж пробував, тільки не можна бути певним, наскільки це вдалося.

А: — Теоретично в далекому майбутньому, а може, й у близькому, бо тепер уже не вгадаєш, але точно не можна ігнорувати винайдення такого пристрою чи такої технології, яка за коливаннями повітря, що їх спричинило Сократове говоріння, відновить його автентичні промови.

Б: — Хай Бог милує, це ж і все, що ми говорили з вимкнутим диктофоном, теж збереглося?

А: — Воно точно десь є, нікуди з цього Всесвіту не поділося.

— А хтось із тиранів брав на озброєння ідеї Платона — як ідеологічне обґрунтування свого правління?

А: — Ну хто в нас там із деспотів? У ренесансовій Італії мусило щось таке бути, бо вони ж платоніки, зрештою. І християнські неоплатоніки.

— А Сталін чи Гітлер?

А: — А, ти береш таких, ближчих за часом.

Б: — Не знаю всього, що читали Сталін і Гітлер… Лінію такого типу державницького мислення, яке заснував Платон, легко простежити далі, довести до Геґеля, який більш «співвідповідальний» за Гітлера, ніж, наприклад, Ніцше.

А: — Але Ніцше взагалі не філософ.

Б: — Поет, який змусив сприймати його як філософа… Я про яку проблему хотів сказати. Буває, звичайно, що якийсь йолоп при владі вичитає щось у літературному чи філософському творі, зрозуміє все буквально чи взагалі спотворено — і влаштує пекло на землі. Але є й інша небезпека. Оці модні нині спроби підчистити літературу, пообрізати і вкласти, як той Прокруст, у ложе політкоректності. Якщо хапатися за окремі фрази у творі, то можна звинуватити і заборонити будь-кого. Знайдемо у Тараса Григоровича антисемітські та інші подібні мотиви? Легко: «Одчиняй, проклятий жиде!».

— Там всього-на-всього три «анти»: ляхи, москалі й жиди.

Б: — А трьох мало?

А: — Ще були німці: «куций німець узловатий».

— Та він просто характеризує німця, якого бачив.

А: — Повір, він у житті бачив не одного німця (сміється).

Б: — І Шевченко без захвату констатує той факт, що німець нас вчить.

А: — Якщо така характеристика не є негативною, то яка була б негативна?

— Ну добре, чотири. І все?

А: — Є в нього й молдованин, і фін. Але вони мовчать (сміється). Та от візьмімо поляків. З ними трапляються моменти примирення: «Ще як були ми козаками». Друзі найкращі, брати: «Отак-то, ляше, друже-брате». Але в цілому — за нинішніми мірками — дійсно так: відчутна ксенофобія.

Б: — Добре би було зараз, як Сократ чи Ніл Кесседі, вродити якусь думку у процесі говоріння. Ти вчора цитував, що метафора — це «одичание». А я думаю, що здичавінням є не метафора, а буквальне розуміння метафори і спроби втілити її в життя. Ось це — шлях до історичних трагедій. І розуміння фраз персонажів як фраз самого автора — це також здичавіння. Може, саме цим мали би займатися вчителі літератури в школі: все одно, на яких прикладах, головне — вчити це розрізняти. І призвичаювати учнів до сумної істини, що велике мистецтво не обходиться без участі того, котрий «вісаджував» Стефаникових Басарабів на бантину, і що немає на світі великих і одночасно політкоректних літературних творів. Сама жива мова — вона ж наскрізь неполіткоректна. Політкоректною буває лиш усіляке ялове белькотіння, як оті виголошувані стерилізованою мовою правильні доповіді на правильних конференціях. А живе мовлення в межі політкоректності не заженеш. Звичайно, письменник як людина, якщо він своїм безпосереднім висловом когось персонально образив, повинен відповідати перед законом. Але творові має бути дозволено все. Інакше ми, насаджуючи з фельдфебельським ентузіазмом політкоректність, дійдемо до того, що заборонимо всі найцінніші художні досягнення людства.

— А Біблію?

Б: — А Біблію з погляду політкоректності треба заборонити першою! Суцільні інвективи, іншування й знецінення. І в такий спосіб ми залишимося без найглибшого в історії літератури резервуару метафор, поетичних образів, сюжетних моделей…

А: — Ну я б аж так над Біблією не трусився. Мене, грубо кажучи, не вставляють тексти, писані 2000 й більше років тому.

Б: — Я не кажу про всі біблійні тексти. Читати переліки колін чи детальний опис, як збудувати скинію, — це не кожному й треба. Але псалми, Еклезіяст, Книга Йова…

А: — Є ще «Пісня над піснями».