Читати книгу - "Українське письменство"

У Старицького немає неналежно ужитих слів, що ведуть до невірних уявлень («Пилом шлях не верга»), нема повторення раз ужитого в вірші образу («Верховини… у млах, долини… в туманах), нема недоречного: «гей», що різнить з усім задумано-споглядальним тоном поезії. Зберігає він анафоричний початок п’ятого та шостого рядків і, в міру можливості, віддає евфонію первотвору (По німій долині / Морем стала мла). Певне, це й мали на увазі автори пізніших статей, ставлячи переклади Старицького «понад усіма найновішими перекладами».

В найтіснішім зв’язку з переспівуваними російськими поетами стоїть і ориґінальна громадська лірика Старицького. Молодість поета припала на 60-і роки; на перші роки організації Київської громади припала і пора його громадської свідомості. В його пам’яті шістдесяті роки залишилися святою порою, життьовими святками. Розцвіт його творчості зійшовся хронологічно з реакцією 70-х рр., коли придбала велику популярність «муза мести и печали», здобуваючи собі й українського читача. Громадянська лірика російська поклала свою печать і на поезію Старицького, в якій, за висловом І. Стешенка, відбився «типовий настрій громадсько-розвиненої людини 70-х років». Син поміщика, великою мірою декласований[233], Старицький переймав голос не тільки Некрасова, але й другорядних російських поетів тих часів, — радикальних різночинців. Серед них чимало важив Олександр Боровиковський, син українського поета та байкаря 30-х рр. Учений-юрист, викладач цивільного процесу в Новоросійськім університеті, пізніше сенатор, він лишив по собі пам’ять поезіями, які свого часу не могли з’явитися в леґальній пресі й з приводу яких він сам себе іронічно запитував: «За свои стихитворенья / Ты куда же мнишь попасть: / В Олимпийские селенья, / В полицейскую ли часть?»[234] Його не раз перекладали українською мовою: Грінченко («Про пшеницю»), Франко («Цар природи» — цитата в «Перехресних стежках», «Думи пролетарів»)[235]. З Боровиковського Старицький переклав, між іншим, «К судьям»: