Читати книгу - "Українське письменство"

українською мовою писана повість «Салдатський патрет» з переднім словом до видавця: «Супліка до пана іздателя». «Дойшла до мене чутка, — починає своє слово Квітка, — що ти хочеш і в нас по московській моді збити книжечку, а як її назвати — не вмію… нехай же по-нашому буде збірник. Спасибі ж тобі за цюю працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан, та й гетьманців що і як компонує… Нехай знають і наших. Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайненьке, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати». Отже, як бачимо, Квітці не хочеться приставати до письменницького гурту, що українською мовою орудує тільки в жартах та анекдотах: йому хочеться показати, що проста мова народна здатна і для чутливих та зворушливих творів. От як, наприклад, він писав про те Плетньову, редакторові російського журналу «Современник»: «По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться». Але разом з тим Квітці не хотілося нічого вигадувати — ні небувалих людей, ні незвичайних учинків. «Мне было досадно, — писав він у другому листі, — что все летают под небесами, изобретают отрасли, созидают характеры; почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? Живя на Украйне, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике».

Так і написав він свої перші повісті: «Марусю», в якій розказав історію сільської дівчини, її кохання й смерть, та «Мертвецький Великдень» — оповідання про те, як довелося одному чоловікові побачити великодню відправу мерців на цвинтарі. Ці повісті з додатком «Салдатського патрета» вийшли друком у Москві р. 1834-го. Було вже Квітці на той час п’ятдесят п’ять років.

Так уже на старості заходився він коло своїх повістей українською мовою, та й до самої смерті (він умер несповна 65 літ, в серпні 1843 р.) не випускав українського пера.

Правда, не тільки українські повісті писав Квітка і тоді: він перекладав свої твори на російську мову, написав для тодішніх журналів, дуже охочих на легке читання, кілька начерків та романів (поміж ними «Пан Халявский» та «Похождения Столбикова)» — але і в цих російських творах він списував давнє українське життя на Слобожанщині, звичаї та обряди.

Тепер ми вже можемо уявити, що значило у Квітки писати про те, що навертається на очі. Це значило описувати давні звичаї, селянські й поміщицькі, народні поняття, вірування, забобони, зберігати для пам’яті все старосвітське, що помалу щезає і забувається. Написавши «Конотопську відьму», він напирає на те, що хоч переказ про конотопського сотника Забрьоху дуже неправдоподібний, але так повідають старі люди, що вишукування відьом під Пасху при селянській темноті є річ звичайна і що навіть у сусідній губернії освічена нібито поміщиця теж заходжувалася розшукувати та топити відьми, щоб накликати дощ. В «Марусі», та і в інших повістях він залюбки описує обряди весільні, похоронні, наводить пісні тощо.

Та чи бачив Квітка тодішнє лихо суспільне? Адже ж ті часи, коли він писав, то були останні роки кріпацтва, що вже одживало свій вік, то була пора, коли особливо помітні ставали поміщицькі зловживання, коли в письменстві не раз і не два можна було знайти слово осуду для всього кріпацького ладу.

Як харківський повітовий маршалок, Квітка добре бачив темні сторони кріпацтва: приймав від селян скарги на сваволю панських прикажчиків та осавулів, робив догану неуважним власникам, — але, здається, все лихо бачив не так у самій системі, в заведених порядках, як у окремих людях. В своїх «Листах до любезних земляків» він навіть боронить такий порядок, коли люди володіють людьми. «Поперед усього розберем, — пише він, — що то означа той казенний, той панський, той обиватель, той економічеський? Се, люди добрі, коли хочете знати, се усе суть єдино»… «Як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, — так над своїм подданим поміщик убивається, подушне розпреділя, порядок дає і защища їх від усяких обид… За те вони повинні поміщику своєму робити, слухати його в усякім ділі, як отця і начальника почитовать…» Квітка немов хоче сказати, що не так страшне кріпацтво, як лихі люди. Аби люди добрі, то й кріпаччина не така страшна.

Через що Квітка так дивився на речі? Чи не було причиною цьому те, що наш письменник сам був паном, душевласником? Але ж ми знаємо, що Квітка відступився од більшості своєї спадщини після батька на користь старшому братові. Був він людиною небагатою, жив з невеликого капіталу, служби та літературного заробітку. До того багато саме дворян подавало на той час голоси проти кріпацтва. Дворянином був Радищев, що повстав проти селянської неволі за Катерини II; дворянами були повстанці 1825 року. Та й пізніше чи не найсуворішу правду сказали про кріпацтво дворяни: Тургенєв у своїх оповіданнях, Салтиков-Щедрін у «Пошехонской старине». Та й на Україні, серед кирило-мефодіївських братчиків були дворяни з походження. Можна думати, що причини тут були складніші. Може, мало вагу релігійне виховання Квітчине, а релігійна наука каже, що все лихо серед людей іде не від суспільних умов людського життя, а від невихованого, недоброго серця; а може, й те важило, що Харків на той час, як Квітка виростав, як формувалася його вдача, був глухим старосвітським кутком, до якого ще не дійшли форми нового економічного побуту, — бо ж тягар кріпацтва найкраще розуміли у великих центрах, де розвивалась промисловість і люди тяглися до нових, свобідніших порядків.

Проте не можна сказати, щоб Квітка про кріпацтво у своїх