Читати книгу - "Українське письменство"

Проте ще в гімназії молодого Куліша причарувало не так мистецтво малювання, як мистецтво слова. Він заохотився читати. Читав він усе, що попадалося під руку; навіть історію Кайданова (звичайний собі підручник) вивчив був напам’ять. Але найбільше захоплювався прославленими на той час віршовими писаннями Жуковського та Пушкіна. «Переписували ми, — згадував потім він сам, — з власної охоти цілі поеми Пушкіна та Жуковського і напам’ять уміли силу-силенну віршів». Тоді ж, у гімназії перечитав Куліш перші повісті Гоголя, і «велика була йому радість з того читання»; перечитав і Квітчину «Марусю», над якою обливався слізьми і яку так вихваляв потім. Українські книжки немов назад одтіснили російські, взяли над ними гору; а надто як напав Куліш одного разу на збірник українських пісень Михайла Максимовича.

От як розказує про те «Жизнь Куліша»: «Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п’ять якихось книжок. То були п’ять екземплярів збірника українських народних дум і пісень, що видав Максимович у Москві 1834 р.; якось вони у Москві досталися купцеві в товарі. Ні раніше, ні навпослі книжками він не торгував ніякими. Ніколи хлопець не чував про цю книжку, а проте зараз купив, віддавши всі свої гроші, — і стала ця книжка у нього першою над усіма книжками. Заховався надовго Ґете з Шиллером, забули й про Гоголя, і про самого Квітку з його «Марусею», що не раз над нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію, і всі товариші заслухались, як почав їм читати про «Сомка-Мушкета», про «Коновченка», про «Озовських братів», про «Хмельницького й Барабаша». Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узяв та й вивчив напам’ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись».

Книжка українських дум та пісень Максимовичевого видання справила велике враження на тогочасних людей. Зачитувалися нею не тільки такі юнаки, як Куліш або Костомаров, а й прославлені письменники, що мали не один друкований твір, як Гоголь. Мабуть, не помиляючись можна сказати, що книжка Максимовича для однолітків Кулішевих була тим самим, чим двадцять п’ять — тридцять літ пізніше став для нового покоління читачів Шевченків «Кобзар».

Начитавшися про «Сомка-Мушкета» та про «Коновченка», Куліш і собі заходився записувати народні пісні. Записувати на той час було від кого і було що. Навколо Воронежа старий український звичай тримався міцно. «Прості, невчені люди були товариством, що збиралося тоді по дрібних дворянських (та й по козацьких) світлицях у Воронежі. Замість політики згадували вони старовину, оповідали щоденні случаї, співали пісень українських і добре підпивали наливкою або варенухою». Такі як інші були й батьки Кулішеві, а надто його мати, що ніхто не знав стільки пісень, скільки тямила і співала вона. «Хмельниччина дійшла до неї не перепинена чужоземними співами», згадує про неї «Жизнь Куліша» у галицькому журналі «Правда» за 1868 р. «Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями». Від матері й записав Куліш цілий збірничок пісень та переказів; а серед них і невеличку склав повістку «Циган», що її згодом видрукував у збірнику «Ластівка». Зшиток записаних од матері пісень дав йому змогу потім, вступивши до університету, спізнатися з самим Максимовичем, що на той час професорував у Києві. Куліш став співробітником того самого чоловіка, що заохотив його своїм збірником дум та пісень записувати все цікавіше з народної пам’яті про старовину. В Максимовичевих збірниках «Киевлянин» (2 книжки) Куліш видрукував і дві леґенди, скомпоновані про воронізьких козаків російською мовою: «О том, отчего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе». В другій книзі «Киевлянина», рік пізніше, з’явилася вже й більша його повість «Огняний змій», про яку годиться згадати докладніше.

Ми вже бачили, як на ту пору, коли Куліш ставав до письменницької праці, шановано народні пісні та перекази. З легкої руки князя Цертелєва та Михайла Максимовича їх записують, розкладають по відділах, видають друком. З них беруть звістки та матеріал для історичних повістей, як от гоголівський «Тарас Бульба». Звертають на себе увагу й народні повір’я, забобони та всілякі перекази про надприродну силу — відьом, русалок, водяників, лісовиків тощо — так звана народна демонологія. Великою мірою запровадили цю моду письменники-українці — і ті, що російською мовою писали, як Орест Сомов та Микола Гоголь, і ті, що компонували по-своєму, як старий Квітка-Основ’яненко (у Квітки є двоє оповідань з народних повір’їв — «Мертвецький Великдень» та «Конотопська відьма»). За тою модою пішов і молодий Куліш, написавши свої воронізькі оповідання; його «Огняний змій» має навіть таку позначку під заголовком — «повість із народних переказів».

Про вогняних зміїв на Україні ходить багато різних оповідань; мало не в кожному збірнику переказів «із народних уст» можна знайти записи про них. Коли придивитися уважно, як народні оповідачі малюють словами тих зміїв, — то одразу видко, яке з’явище природи вони мають на оці. Змій, — переказують — буває «червоний та блискучий». Як він летить, то видається «зовсім як куль соломи, й від того куля так і сиплються іскри». Одні рівняють його до «довгого червоного полотна»; другі до «індика без голови, що з пір’я в нього іскри сиплються». Очевидно, «огняний змій» — то дуже красивий образ для летючих зір, для метеорів, що так часто прорізають небо серпневими ночами. Так само, як народні перекази, описує змія-метеора і Куліш. «Все небо пойнялося вогнем; ставок засвітився; ясна вогняна стрічка, розсипаючи іскри, пролетіла над млином і враз потухла над двором у Йвана Большака».

З переказами про зміїв-метеорів сплітається ще сила інших повір’їв, між ними і повір’я про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Ці перекази та забобони дуже давні, і ходять вони не тільки на Україні, а й по інших землях. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків; українське плем’я гуцулів, що живе в Карпатських горах у колишній Австрії, зберегло ще повір’я про