Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало 📚 - Українською

Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свято Червоної Косинки" автора Тетяна Гуркало. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 106
Перейти на сторінку:
Лялька і Сокира

— Привиди Зеленого лісу, — якось дивно простогнала купчиха-мисливець, коли ельф назвав своє ім’я. Не родове, а звичне. Родове вона навіть почути повністю не змогла б. Людський слух не настільки досконалий. — Дійсно Лялянівель? За що тебе так? За обличчя? Хоча ви ельфи всі, як ляльки з фарфору. Але Лялянівель. Скорочено Лялька?

— Дарка не милозвучне ім’я, як для дівчини, — сказав у відповідь ельф, насупивши брови, через що ця мисливиця пирхнула, ледь стримуючи сміх.

Взагалі якась занадто весела дівчина. Був би привід посміятися. Хоча, чого їй сумувати?

— Не ображайся, але саме Лялькою тебе з таким ім’ям будуть називати. Скорочено.

— Люди занадто люблять все скорочувати, — похмуро промовив ельф, хоча вже тричі давав собі слово сидіти мовчки і ні на що не реагувати. Але ця дівчина… мабуть це через те, що її прабабуся орчанка. Орчанки саме такі. Їх неможливо ігнорувати, навіть якщо дуже потрібно. Правда сміються вони нечасто, а ця… — Мабуть важно запам’ятати довге ім’я.

— Не хочеться витрачати на це час, — тихо, мов ділилася якоюсь таємницею, сказала дівчина і відкинулась на спинку крісла, вмощуючись зручніше. — Хоча, дивлячись де і хто. Ось на королівських балах і прийомах як починають викрикувати імена благородних гостей… якщо вірити одній байці, одного барона перестали запрошувати, бо на його ім’я ледь не півгодини витрачати потрібно було. Якийсь предок цього барона записав в своє ім’я всі села, розкидані по його лісах. А землі в нього багато. А потім чомусь не змогли те ім’я скоротити.

Лялянівель впіймав себе на тому, що куточок губ смикнувся, тягнучи за собою усмішку.

— А ось в армії за надто довге ім’я колись вбити могли, — заявила дівчина. — на дуелі. Так що одразу видно хто з баронів воював за королівство, а хто в лісах відсиджувався.

Ельф хмикнув.

— Давно це було, правда, — визнала дівчина. — І вам тоді було не до нас. Ви там з дальніми родичами весело свої ліси і гори ділили, поки з гір вас не вигнали крилаті, котрим ви остаточно набридли.

— Дивні у тебе знання з історії, — в свою чергу визнав ельф. Люди зазвичай нічого про війну Трикутника не знають і знати не хочуть.

— Читати люблю, — знизала плечима дівчина. — Вишивати ні, а читати — так. І коли треба посидіти з дівчатами в окремій кімнаті…

Лялянівель кивнув. У людей бувають дивні звичаї.

— А чому ви всі такі похмурі? — вирішила Дарка поміняти тему розмови.

Ельф знову хмикнув.

Похмурі. Просто спокійні. Це та дружина правителя, котра обрана, все хотіла зрозуміти депресія у них, чи просто характери такі.

Можливо вона й свята придумувала, щоб їх повеселити?

Повеселила, куди більше.

Лялянівель сумно зітхнув.

— А так, тут гарно, хоч і незвично, — сказала Дарка, подивившись на нього. — Все таке тендітне на вигляд. Але як подивишся на всі ці обличчя, так відразу напитися хочеться, як каже мій дядько. Наче прощатися з померлим родичом всі ходять. То туди, то сюди.

І рукою помахала, плавно так, граційно, наче й не була дівчиною-велетнем. Точно орчанка.

От що він тут робить? Сидить, на якісь дивні теми розмови веде. Чекає, поки прокляте свято закінчиться і всіх нещасних зловлених холостяків сюди притягнуть. Краще б торгувався. Можливо їй знадобиться щось таке, заради чого вона відмовиться від чоловіка-ельфа. Є й інші способи терміново вийти заміж. А він…

А в нього язик не повертався. Хотілося щось їй довести, щось не дуже зрозуміле, але обов’язково. Інакше вона переможе. Ось ця мисливиця-велетень його переможе. Дівчина… скільки їй там років?

— Скільки тобі років? — спитав Лялянівель.

— Двадцять два, — гордо задерла ніс дівчина і незрозумілим чином знову з купчихи перетворилася на богиню з пантеону північних народів. Ту, котра з сокирою в одній руці, другою тримає мотузку, накинуту на шию здоровенного чорного вовка, а на голові в тої діви-войовниці шолом, схожий на половину драконячого яйця, тільки чомусь з гострими буйволиними рогами.

Ось іще загадка, як в неї так виходить? То смішлива торгівка, з тих, які позавчорашні пиріжки продадуть за п’ять хвилин і всі будуть вірити, що вони свіжі. То граційна орчанка, якій тільки багаття і барабанів не вистачає, щоб прогнутися назад, провівши косами по землі, а потім почати танцювати. То та богиня, її, здається, так і звати…

— Сокира, — сказав Лялянівель.

— А? — смикнулась дівчина і з подивом на нього подивилася.

— Сокира. Знаєш, є такі острови далеко на півночі. Звідти припливають в Золоте місто люди на довгих гостроносих човнах з парусом і веслами. Ось у цих людей є богиня — Сокира. Ти іноді дивишся як вона і це дивно.

— Правда? — несподівано зраділа ця дивна дівчина. — А я все думала чому дядько Хлік мене так називає. А він не говорив.

— Тільки та богиня руда.

— Ой, — махнула рукою Дарка і знову стала орчанкою. Чорнокосою, з важким підборіддям, але граційною.

А ще в Дарки були блакитні очі. А в орчанок завжди карі.

І орчанки Лялянівелю ніколи не подобалися. І ось ця дівчина не подобається. Так чому він сидить і не пробує уникнути свого сумнівного щастя?

— Мені майже триста. Років, — сказав Лялянівель.

— Ой, неважливо. Головне рік протриматися. А там вже ніхто нічого не скаже.

— А якщо я через рік нікуди не піду?

— Підеш, що тобі в нас робити? Ти ж тут живеш, працюєш десь.

— Я вартовий.

— Ось, вартовий, воїн. Що тобі в нас робити? У нас з ельфів тільки барди ціняться, співаєте ви гарно.

— Я не гарно, — признався Лялянівель. Ну, неправда те, що всі ельфи співають як солов’ї. Слух у всіх є, а з голосами іноді і зовсім не щастить. Іноді ворони гарніше каркають, але це вже зовсім рідко.

— Ну, ось. Понудьгуєш і підеш додому, — кивнула дівчина. — А я залишусь. Людей ви в свої ліси нечасто пускаєте. Та й що мені там робити? Так що все гаразд.

І посміхнулася.

Сокира.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 3 4 5 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"