Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Бігти пізно.

Я остаточно зрозуміла це, зіткнувшись із Дем'яном у коридорі. Чоловік хижо оскалився та рушив на мене.

–– Ну і де твій дружок, Катю? –– процідив похмуро. –– Де твій чортів залицяльник?

Брехати не мало сенсу. У моїй квартирі немає жодних чоловічих речей. Тільки дитячі, для сина. Борис тут не живе. Це очевидно. Дем'ян і так напевно це зрозумів, аж надто уважно він оглянув коридор. Вішалку, полицю для взуття.

–– Будь ласка, не кричи, –– сказала тихо, але твердо. –– Бодя спить.

–– Якого диявола ти мені брехала? –– прогарчав і схопив за лікоть, він понизив голос, але так його фрази звучали тільки ще більш загрозливо. –– Зовсім за дебіла тримаєш?

–– Припини, Дем'яне.

–– Ти мене не обдуриш, –– відчеканив. –– Я все по очах бачу.

–– Пусти, ти так руку зламаєш.

–– Збирай речі.

Розтиснув хватку, але так і продовжував стояти, нависаючи наді мною ніби величезна скеля. Обдавав то жаром, то холодом.

Що ж робити? Тягнути час?

–– Ти напав на патрульних, Дем'яне, –– пробурмотіла я, розтираючи руку, на якій досі відчувалися сліди його звіриної хватки. –– Борис це так просто не залишить.

–– Я їх і пальцем не зачепив, –– хмикнув. –– Нехай будуть обережнішими з кавою. Іноді вона не бадьорить, а присипляє. Нема чого їм на посту розслаблятися.

Отже, тим чоловікам щось підмішали. Зрозуміло.

Шалена ідея осяяла свідомість. А раптом і я...

–– Чого застигла? –– холодно кинув Байсаров. –– Пакуй валізу. Чи так поїдеш? Мені наплювати.

–– Почекай, –– ковтнула. –– Бодя тільки заснув, а для дитини важливо підтримувати режим. Адже ми можемо і через годину виїхати. Нехай малюк сам прокинеться.

Чоловік насупився.

–– Це що, справді так важливо? –– видав після паузи.

–– Звичайно, краще не збивати графік.

–– І чим нам тут стільки часу займатися?

–– Ти ж сам обіцяв, що знайдеш для мене заняття, –– усміхнулася і відступила від нього на крок назад.

–– Ти граєш із вогнем, Катю.

Він різко подався вперед і загнав мене в кут. Притиснув до стіни. І хай не торкався, але обдавав гарячим диханням. Небезпечна близькість напружувала, викликала нервове поколювання в тілі.

–– Я тільки з в'язниці вийшов, –– хрипло заявив Байсаров.

–– І що? –– підняла брову.

–– Навіть уявити не можеш, який я зараз голодний, –– вискалився, у темних очах запалилися дикі іскри.

Він схилився і жадібно втягнув повітря, пройшовся носом по моїй оголеній шиї. Зарився обличчям у моє волосся. І тієї ж секунди на талію приземлилися його масивні гарячі долоні.

–– У в'язниці погано годують? –– видала я, а потім вислизнула вбік, розриваючи обійми. –– У мене якраз борщ готовий. Ходімо на кухню. І будь ласка, тихіше. А то Бодю розбудиш.

Байсаров практично заричав мені вслід. Але нічого не сказав. Видно, зрозумів, що не варто шуміти при дитині.

–– Проходь, сідай, –– кивнула на стілець. –– Зараз усе розігрію.

Я встала перед піччю і нервово закусила губу. Тільки б він не здогадався про мій план. Про той план, який сам же мені й подав.

–– Вічно бігати не вийде, –– заявив Байсаров. –– Ти чудово знаєш, про який голод я говорю. Ти й сама його відчуваєш. Знаю. Можеш скільки завгодно маячню вигадувати. Від правди не втекти. Після мене ти ніякого мужика не захочеш.

Це точно. Самовдоволений виродок має рацію на всі сто. Після такого мерзотника мені й справді жодні стосунки не потрібні.

–– Розповідай. Довго цей Борис поруч треться?

Дем'ян знову навис наді мною і це сильно заважало моїм планам.

–– Давай не будемо про нього, –– розвернулася і поклала долоні на потужні груди, відчула, як м'язи миттю напружилися під моїми пальцями. –– Присядь.

Я підштовхнула його до стільця. Він підкорився несподівано легко.

–– Ти мав рацію, Дем'яне, нам варто спілкуватися інакше.

Тепер усмішка далася мені легко. Я просто уявила, як проверну свою ідею та якою потім буде реакція Байсарова.

Тільки б він нічого не помітив! Борщ буде з сюрпризом.