Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Чим ти зі мною розплатишся, якщо Велетень тобі не дасть сьогодні грошей?

Ірис знизує плечима.

— Ти маєш заплатити мені до того, як одружишся, бо якщо ні, то я скажу карабінерам, щоб вони прийшли по тебе, як колись по твого тата, і щоб забрали в тебе гроші, бо як ні, то тебе так само посадять у тюрму. Два журнали, які тобі сьогодні дасть Велетень, і помада — і ми квити.

— Ти мене за дурепу маєш? Один журнал і кілька разів дам тобі помалюватись помадою, не більше.

— Згода. Але ти подаруєш мені тюбик, коли в тебе закінчиться помада.

— Згода.

***

Матінка Беніта нерухомо стоїть у передпокої, на мить замовкнувши, склавши руки й заплющивши очі. Рита і я чекаємо, доки вона поворухнеться, доки розплющить очі, й ось вона розплющує очі й повертається до мене, показує, щоб я йшов за нею, я вже знаю, що за нею маю йти згорблено й хирляво, тягнучи свого візочка, немовби її неповносправна дитина, яка тягне за собою іграшку. Я знаю, чому вона хоче, аби я за нею йшов. Ми вже стільки разів це робили, вичищали те, що залишила по собі небіжчиця. Роздайте її речі подругам, сказала місіа Ракель, ні, вона сказала «товаришкам», так ніби йшлося про колеж для сеньйорит, я не хочу бачити жодної Брихідиної речі, заради Бога, матінко, не хочу, не хочу ні в чому ритися і нічого бачити, якщо там не може бути нічого цінного, то й бачити я нічого не хочу, кажу вам, робіть що хочете з цими речами, матінко Беніто, подаруйте їх, ці бідолашні старенькі так зрадіють будь-якій згадці про Брихіду, яку так любили в цьому домі.

Я йду за нею коридорами, тягнучи за собою платформу на чотирьох коліщатках, куди я складаю мітли, відра, ганчірки і щітки. На подвір'ї біля кухні гурт старих оточує матінку Ансельму, яка в куточку чистить картоплю… Який гарний похорон був у Брихіди, у місії Ракель пальто було, як у принцеси, кажуть, знову багато людей зібралося… Кучер був з вусами, не знаю, чи це добре, що кучерам таких першокласних карет дозволяють носити вуса, це наче вияв неповаги… Нова тема для розмов на прийдешні місяці, інша група старих уже забула про похорон, забула про Брихіду, вони грають у карти на ящику з-під цукру. Обережніше, матінко, тут сходинка, так, це сходинка, не тінь, і ми виходимо на інше подвір’я, це ще не те подвір’я, на якому жила Брихіда, треба пройти ще кілька коридорів, ще одне порожнє приміщення, шеренги порожніх кімнат, безліч зачинених і відчинених дверей, ще більше приміщень, биті й запилюжені шибки, напівтемрява, що вчепилася у висохлі стіни, зі столітньої глини яких курка намагається видзьобати якесь зерня. Інше подвір’я. Подвір’я пральні, де вже нічого не перуть, подвір’я черниць, де вже не живе жодна черниця, адже черниць залишилося тільки троє, подвір’я з пальмою, подвір’я з липою, подвір’я Ернестини Ґомес, подвір’я їдальні, якою ніхто не користується, бо старим подобається їсти на кухні, нескінченні подвір’я і клуатри, з’єднані безліччю переходів, кімнати, у яких ми навіть не намагатимемося прибрати, хоча ще не так давно ви просили про це, Німенький, казали ви, мітлою і щіткою, ганчіркою і водою з милом, одного дня, коли матимемо час, ми все відмиємо, бо все це виглядає напрочуд огидно. Обережно, матінко, я вам допоможу, обійдімо цей мотлох, краще через цей коридор, який виведе нас до наступного подвір’я на іншому рівні, хай він виконає свою давно забуту функцію, хай виведе нас до відчинених кімнат, де павутиння приглушує звуки, і до галерей, у яких застигла луна не помічених ніким кроків, а може, то просто миші, коти, кури й голуби гасають одні за одними серед руїн цього муру, який ніхто так до кінця й не зніс.

Я наблизився до матінки Беніти. Я зупиняюся поруч із кількома хиткими і сіруватими хижками з бляхи, дощок, картону й гілок, які немовби побудовані з перетасованих карт, якими старі бавляться у свої прадавні ігри. Скільки разів ви намагалися переконати стареньких, щоб вони спали у кімнатах. Є сотні кімнат, гарних, великих, порожніх, обирай яку хочеш, у будь-якому подвір’ї, а я разом з Німеньким підготувала б їх, щоб вам було зручно; ні, матінко, нам страшно, вони завеликі, а стелі зависокі, а стіни заширокі, хтось міг у цих кімнатах померти чи багато молитися, а це лякає, вони вологі, це недобре при ревматизмі, вони темні і просторі, там забагато місця, а ми не звикли до таких просторих кімнат, адже ми служниці, ми звикли жити в малесеньких кімнатках, заповнених речами, у задній частині будинків наших господарів, ні, ні, матінко Брихідо, дякуємо, але нам до душі ці благенькі захищені коридорами хижки, тому що нам подобається бути якомога ближче одна до одної, чути дихання у сусідній хижці, відчувати запах листочків торішнього чаю і запах схожого на них іншого тіла, яке хитається за стіночкою в черговому безсонні, і всі кашлі, й пердежі, і нічні жахіття, — що нам цей холод, який прослизає крізь щілини між криво збитими дошками, якщо ми живемо разом, незважаючи на заздрісність і жадібність, незважаючи на страх, який стуляє нам наші беззубі роти й морщить наші закислі очі, якщо ми разом ходимо ввечері до каплиці, купками, бо порізну нам ходити страшно, вчепившись одна одній у лахміття, ходимо цими внутрішніми дворами, проходами, неначе тунелями без кінця-краю, цими неосвітленими галереями, де, якщо міль торкається мого обличчя, я верещу від страху, бо боюся, коли бозна-хто торкається мене в темряві; ми разом, щоб разом лякати тіні, які звисають з балок і тягнуться перед нашими очима, коли спадає надвечір’я. Ось іде сварлива стара, яка підмальовує брови темним олівчиком. А ось іде Амалія, добридень, Амаліє, не журися, зачекай на мене тут, я хочу з тобою поговорити, після того як закінчу прибирати у хижці Брихіди, ні, ні, дякую, мені допоможе Німенький, як завжди, дивися, він уже відмикає замок на Брихідиній халупі. А ось і Рóса Перес, здатна підняти на вуха все подвір’я своїми плітками. Добридень, Кармело, так, так,