Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Руслан був ще одним учасником рок-гурту Марини. Всього їх було четверо: Марина грала на клавішах, Артур на гітарі, Діма – бас-гітара і Руслан – барабани. Називалися вони «Make out» і вже не знаю, хто це вигадав, але мені подобалося. Подобалася та двозначність і безліч тлумачень, які мав цей фразеологізм. Він міг означати «досягти успіху», а також «прикидатися». На сленгу ця фраза перекладалася як «пристрасно цілуватися». Загалом, у назві їхнього гурту кожен міг побачити те, що йому більше подобалося або з чим асоціювалася музика друзів.

Повертаючись до Руслана, я закохалася в нього з першого погляду. Наче зараз пам'ятаю, як побачила його в коридорі нашої музикалки. У потертих джинсах, з розпатланим чубчиком і веселою посмішкою, яка ніколи не сходить з його обличчя. Я думала, що вершина моїх мрій – зрідка бачити його у стінах нашої музичної альма-матер. Але потім він приєднався до гурту і тепер у мене є чудовий привід постійно бачитися з ним.

Один із моментів, який мені так подобається в цьому закладі, – свобода дій. У нас є певна кількість обов'язкових уроків та екзамени двічі на рік. У решту ж часу ми можемо відпрацьовувати пройдений матеріал, експериментувати з музикою або засновувати власні гурти і займатися скільки хочемо, головне знайти вільний зал. Тому я часто була присутня на репетиціях Марини і могла спілкуватися з Русланом.

Моє життя було б ідеальним, якби не одне «але». Літо. Дурнувате літо, на яке так сильно чекали всі мої однокласники, але так не любила я. На канікули Руслан їхав у Буковель, де в його батька був готельний бізнес. А мені залишалося дивитися його історії в інстаграмі та рахувати дні до повернення. Тож подруга мала рацію: я справді любила і чекала на осінь, щоб скоріше побачити Руслана.

Спочатку ми, як належало, просиділи три години на основних заняттях, де нам по n-ному колу розповідали про маркери динаміки, немов за п'ять років навчання ми не запам'ятали, що таке форте і піано. Наприкінці уроку ми отримали нові композиції для вивчення: я складнішу, Марина простішу (бо Олександра Сергіївна знає про її участь у групі та про їхні додаткові репетиції). А після подруга вирушила на ту саму репетицію. З огляду на те, що вони з хлопцями збираються вперше за три місяці, у них багато ідей для обговорення і відпрацювання.

Я ж засіла за завдання вже не музичної школи, а звичайної. Благо, як я вже згадувала, нашим викладачам було все одно, чим ми займаємося у вільних аудиторіях. Тож, закінчивши з алгеброю, я попрямувала до третьої малої зали, яка була основною для репетицій гурту «Make out».

Зайшовши в кімнату, я не стала відволікати музикантів від прогону якоїсь нової мелодії і розмістилася прямо на килимі в дальньому кутку. Це приміщення було дійсно невеликим: квадратів п'ятнадцять. Жодної сцени чи глядацького залу. Звичайна кімнатка з килимовим покриттям і розставленими інструментами та апаратурою. Тут було неможливо нормально переміщатися: брак вільного простору, плюс розкидані кабелі по всій підлозі. Але це вже було таким звичним для кожного з нас, що іноді це місце здавалося ріднішим за власний дім. Мені подобалося: хай би що відбувалося за вікном – чи то дощ, сніг, град – тут завжди було тепло, затишно, а головне звучала музика.

Я сиділа ще якийсь час на підлозі і бездумно виводила олівцем ескіз гір на аркуші паперу. Не те щоб я надто добре малювала, але незнайомі мелодії завжди навіювали бажання перенести їх на папір, як я це відчувала. Приятелі не звертали на мене увагу: звикли, що я тут часто перебуваю. Щойно Артур задовольнився звучанням кожної партії в короткому відрізку майбутньої пісні, він кивнув, дозволяючи розслабитися і сповіщаючи про закінчення репетиції. Артур серед них був головним і не тому, що на рік старший за всіх. Хлопець заснував цей гурт і вмів спрямувати таланти кожного з учасників у потрібне русло.

Марина підійшла до мене і сіла поруч на підлогу. Вона потягнула мій альбом і провела пальцями по малюнку.

– Не розумію, як ти так точно передаєш нашу музику на аркуш?

– Талановита людина... – посміхнулася мені Руслан, і моє серце забилося швидше. Мені довелося опустити обличчя, щоб заховати свій рум'янець.

– У мене ідея, – вигукнула Марина, підхоплюючись на ноги. – А ходімо на ролики.

– На ролики? – розсміявся Діма. – Ми що в дитячому садку?

– Так, – фиркнула дівчина. – Перший клас, друга чверть. Тобі що для розваги потрібна певна шкала дорослості?

– Ну не знаю, чувак, – почав Руслан. – Особисто в мене немає комплексу малолітки. Тож хоч на роликах, хоч на санчатах. Головне щоб із такими прекрасними дівчатами.

– Ось і чудово. Тіно, ти ж підеш? – подруга подивилася на мене з виразом обличчя «це твій шанс».

– Не знаю, – із сумнівом протягнула я. – Я не вмію кататися.

– Так це ж ще веселіше, – посміхнувся мені Руслан. – Не бійся, я тебе навчу.

Рій величезних рожевих метеликів піднявся в моєму животі й закружляв у танці.

– Ну то що, Дімо, підеш із нами? Чи для тебе це все ще занадто дитяча розвага? – іронічно вигнула брову Марина. Хлопець закотив очі, але все-таки кивнув і пішов збирати свій рюкзак. Подруга перевела запитальний погляд на останнього учасника гурту. – Артур?

– Інші плани, – кинув він, виходячи з кімнати.

Марина лише знизала плечима.

– Йому ж гірше. Ходімо.