Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісня Соломона 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня Соломона"

253
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня Соломона" автора Тоні Моррісон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 105
Перейти на сторінку:
так з материнської радости, як з тої причини, щоб не бачити синових ніг. Майже досягали підлоги.

Одного пізнього пополудня, коли чоловік ще не прийшов із контори додому, вона покликала сина. Увійшов у кімнатку, а Рут розстібнула блузку й усміхнулася. Надто малий, щоб торопіти від її грудей, але вже досить великий, щоб спротивити собі нудотний смак материнського молока, хлопець підійшов спроквола, неохоче, приліг мамі на коліна, як мусив робити все своє життя щонайменше раз на день, і взявся ссати ріденьке солодкаве молоко так, щоб не вгризти сосків.

Мати відчувала сина. Його стриманість, слухняність, байдужість — все це допроваджувало її до фантазування. Рут мала виразне відчуття, що синові губи тягнуть з неї промінь світла. Неначе вона була казаном і з цього казана тече струмінець золота. Подібно до казкової мельниківни, що сиділа вночі в повній соломи кімнаті й, схвильована таємною потугою, подарованою їй від єнома Румпель-штільцхена, бачила, як крізь віконницю прядеться золота нитка. Це була друга розкіш, і Рут ні за які скарби не зреклася б її. А коли двірник Фредді, охочий вдавати з себе приятеля сім’ї, хоч був лише слуга на побігеньках ще й на додачу квартирант, якось надвечір приніс комірне до лікаревого дому й заглянув з-за самшиту у вікно, то жах в очах Рут викликало блискавичне усвідомлення: тепер вона втратить половину того, завдяки чому її життя було хоч трохи терпимим. Однак Фредді потрактував цей вираз як звичайнісінький сором і не втримався, щоб не ошкіритися.

— Боже мій! Щоб мені луснути!

Двірник продирався крізь самшит, щоб краще бачити. Не так гілки йому перешкоджали, як те, що реготав до упаду. Рут зірвалась як ошпарена, притьмом затулила груди й впустила сина на підлогу. І тим самим утвердила хлопця в його підозрі, що пополуднями тут коїлися неподобні та стидкі речі.

Не встигли мама й син отямитися, перекинутися словом, ба й перезирнутися, а Фредці вже оббіг навколо дому, вибіг східцями на ґанок і гукав їх, давлячись сміхом:

— Пані Руфі! Панунцю Руфі! Де ви? Куди це ви поділись?!

І відчинив двері до зеленої кімнати. Так, ніби вона відтепер йому належала.

— Щоб я скис, панунцю! Коли ж то я таке бачив? І не пригадаю, коли востаннє таку чудасію споглядав. Скажу вам, це не гріх. Старі люди навіть радять так робити. Просто, знаєте, нечасто таку річ угледиш...

Він не зводив погляду з хлопця. Оцінював його, як співучасника в чомусь, до чого Рут було зась. Фредці міряв очима хлопчика з голови до ніг і помічав його твердий потайний погляд, бачив дивовижний контраст забарвлення шкіри: жовтуватої материної проти чорної синової.

— Пані Руфі, на Півдні молодиці довго годують дітей грудьми. Багато хто. Щоправда, тепер таке рідко побачиш. Знаю одну родину, — там мамця не бозна-якого розуму, — то та мамця давала цицьки синові — я знаю? — десь до тринадцяти літ. Трохи задовго, га?

Базікаючи, двірник безперестанку потирав бороду й зиркав на хлопця. Кінець кінцем змовк і захихикав. Хихотів довго, всмак. Знайшов нарешті слово, якого шукав.

— Дояр. Ось кого ви маєте, панунцю Руфі. Справдешнього сисуна. Подивіться-но, баби! Ото він і є! Дояр!

Фредці розніс цю свіжу плітку не тільки по сусідніх домівках, але й по всьому південному кварталі, де він мешкав і де Мейкон Дед мав чиншові — прибуткові будинки. Тим-то Рут зо два місяці трималася дому й не приймала жодних відвідин. Не хотіла чути, що її дитина дістала прізвисько, якого ніколи вже не позбудеться, і ця прикра назва аж ніяк не поліпшить стосунків матері й сина з Мейконом Дедом.

Мейкон Дед ніколи в житті не дізнався, чому до його сина прилипло таке прізвисько, дарма що той ніколи не озивався на нього. А ця справа дуже обходила батька, бо в його роді, як він сам вважав, давали імена геть по-дурному. Ніхто йому не обмовився про випадок, із якого постало синове прозвище, бо з Мейконом було тяжко до мови. Твердий чоловік, із такою холодною поведінкою, що нікому й на думку не спадало невимушено та безпосередньо побалакати з ним. Лише Фредці дозволяв собі бути з ним на короткій нозі — привілей за надані послуги, однак двірник був би останній, хто прохопився б хазяїнові хоч словом про те, як жахнулася Рут, як незграбно схопилася з крісла-гойдалки, як упав син і розтрощив тендітного ослінчика під ноги, як Фредді тішився, смаковито описуючи цю пригоду.

Не знаючи подробиць, він, однак, збагнув проникливим, загостреним ненавистю розумом, що є щось нечисте в тому, як прозивають його сина однокласники, ба навіть — сам Мейкон це підслухав — і лахмітник, коли давав Дедові-молодшому три центи за вузлик старого ганчір’я. Дояр... Певна річ, це слово аж ніяк не позначало порядного наймита-поденника, не наводило на думку холодних лискучих бідонів, що стоять на ґанку та блищать, як ті офіцери на посту. Слово звучало брудно, безсоромно, гаряче. Він твердо знав одне: хай хоч звідки взялося прізвисько, та воно чимсь-таки пов’язане з Рут і має, як і все, що вона викликала в Мейконі, наліт чогось гидкого.

Гидливість і неспокій, які, дивлячись на сина, відчував батько, впливали на все, що він робив у місті. Якби міг відчувати смуток, тільки смуток, було б легше. П’ятнадцять літ жалю, що нема сина, поступилися місцем розчаруванню, що діждатися діждався, але за яких неприємних обставин...

Були часи, коли Мейкон мав буйну шевелюру, Рут носила прегарну мудровану спідню білизну, коли він навмисне помалу роздягав молоду жінку. Коли всі вступні пестощі полягали в розв’язуванні, розстібанні, розпинанні всіх отих стрічечок, ґудзичків, кнопочок і гачечків справді найгарнішої, найделікатнішої, найбілішої й найм’якшої у світі білизни. Він бавився кожним вічком її корсета (а було їх аж сорок — по двадцять з кожного боку), кожною з дюжини стрічечок, що блакитними промінцями йшли сніжно-білим ліфом. Мейкон не тільки розв’язував голубий бант, але й витягав його, розв’язаного, з облямівки, аж Рут потім мусила заволікати англійською шпилькою цю стрічку на місце. Він ляскав еластичними пасками, що кріпили вкладки-пітнички до комбінації, піддрочуючи себе й жінку отим ляскотом та ще дрижанням кінчиків пальців на її плечах. Він і вона ніколи не перемовлялися під час такого роздягання. Хіба що час від часу котре хихикнуло. Як ото діти граються в лікаря, коли роздягання — найкраща частина гри.

Коли Рут уже була оголена й лежала, волога та крихка, наче нерафінований цукор, Мейкон схилявся,

1 ... 3 4 5 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Соломона"