Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Про селянина Нечая і розбійника Мадея

Жив собі бідний, богомільний селянин, якому в житті не дуже добре велося, але він завше намагався поділитися своїми мізерними статками з іншими бідняками. За це й Бог його любив і охороняв від усяких напастей.

Одного разу пізно увечері збився він з дороги в темному лісі. Блукаючи напотемки, натрапив на якусь хатинку, яка більше скидалася на корчму. Зайшовши всередину, побачив, що там нікого нема. Це його трішки стривожило, але коли перехрестився і проказав молитву, страх його покинув і він сміливо пішов до печі, виліз на неї і заснув.

Опівночі почувся за вікнами гамір, зафоркали коні, забрязкала зброя, а незабаром до хати ввалилося дванадцять чоловіків і запалили вогонь. То було дванадцять кремезних розбійників, самий вигляд яких викликав острах.

Отаман тримав в одній руці мішок із золотом, а в другій — яблуневу палицю. Він висипав золото на стіл і почав розкладати його на дванадцять купок. В цей час пролунало на печі приглушене хропіння. Отаман, роззирнувшись, хутенько зметикував, що до них проникла чужа людина. Він підбіг до печі і вперіщив палицею селянина.

Але на диво той навіть не поворухнувся, бо палиця відскочила від нього, як від кам’яної брили, а селянин спокійнісінько продовжував спати. Тоді розбійник схопив свічку і освітив його. При світлі він побачив, що чоловік на печі був з ніг до голови покритий сталевими латами.

Здивовані розбійники порадилися, поділили золото і після вечері полягали спати. Тільки один отаман не заспокоївся і залишився зі своєю палицею пантрувати незваного гостя, аби не втік.

Наступного ранку, коли всі повставали, то побачили, що селянин уже не має сталевих латів, а лише вовняний сардак. Це ще більше здивувало отамана, і він вирішив з’ясувати, у чому тут таємниця. Розбійники розбалакалися з селянином і намовили його залишитися з ними до завтрашнього ранку. Вони запросили його до столу, нагодували і напоїли так, що він, лягаючи спати, ледве зміг проказати молитву та й то лише до половини.

Розбійники знову оточили його і хотіли убити, бо цього разу він був тільки до половини закритий латами, але отаман не дозволив.

Прокинувшись рано-вранці, селянин хотів піти, але розбійники не відпустили його і умовили погостювати у них ще день. Виглядали вони привітно і чоловік погодився, а ввечері так набрався, що вже не міг навіть перехреститися і впав на лаву.

Цього разу розбійники напевно убили б його, але отаман відбив їхні удари своєю палицею, а потім усю ніч вартував, аби його товариші не вчинили якої капості. А вранці запитав селянина:

— Скажи мені, чи ти часом не чаклун? В першу ніч я хотів тебе убити, але тебе вкрили сталеві лати, від яких моя палиця відскочила, як молот від ковадла, а ти й не прокинувся. На другу ніч ти був захищений латами тільки до половини, а сьогодні — і зовсім без захисту!.. Якщо ти чаклун, то навчи і мене своїм чарам, а я тобі за це дам мішок золота.

— Ні, я не чаклун, — відповів селянин, чухаючи в потилиці і пригадуючи, як він п’яний лягав спати, — а, певно, це Господь милостивий до мене, бо, як ви самі бачите, на мені немає ніяких латів. А якщо ви бачили їх на мені, то це була молитва, яку я проказав, лягаючи спати... Другого дня я з п’яної голови ледве проказав половину і до половини був захищений, а вчора і зовсім не молився...

— Видно, чоловіче, Господь і справді милостивий до тебе! — сказав отаман. — Ну, то помолися коли-небудь і за мене, бо сам я молитися не умію, та й не смію, а за це я тобі дарую життя... Тепер забирай швидше звідси свої ноги, поки мої товариші не прокинулися, бо ти будеш першим, хто живим з наших рук вирвався.

Селянин поклонився і пішов, і лише коли вийшов у поле, не оглядаючись, глибоко зітхнув і подякував Богові за свій порятунок...

Років через два, селянин віз пшеницю у місто на продаж і збився з дороги. Проблукавши трохи, потрапив возом у болото і загруз. Смикав, смикав коня, та віз тільки глибше загрузав.

— Що ж мені робити?! — забідкався він. — Щоб я скис, але тут і сам чорт не дасть ради!

— Брешеш, дам! — раптом пролунало над його вухом.

Чоловік озирнувся і побачив маленького кульгавого німця. Він відразу здогадався, хто це. А німець усміхнувся, підкрутив вуса і продовжив:

— Я тобі допоможу. Але не задурно.

Чоловік хотів перехреститися, але не міг згадати жодного слова молитви. Помовчавши хвильку, він почухав потилицю і запитав:

— А що візьмеш за допомогу? Чей же душу?

— Ні, душу свою тримай при собі. Вона у тебе занадто захищена.

— Тоді що?

— А ось те, що ти залишив удома, але про що й не здогадуєшся і не чекаєш.

Чоловік нерішуче затупцяв на місці, а потім запитав:

— Як же я можу тобі віддати те, чого і сам не знаю?

— Це не твій клопіт!.. Ти тільки підпиши угоду і все.

Чорт вийняв з-за пазухи пергамент, узяв у руки перо, вколов середній палець лівої руки чоловіка, умочив у його крові перо, щось написав і дав підписати. Селянин підписав, як умів, а біс, сховавши пергамент за пазуху, узявся до воза і завиграшки його витяг. Потім вивів чоловіка на дорогу, а сам зник.

У місті чоловік спродав пшеницю, половину грошей сховав, а на решту накупив ікон, хрестиків, священних книжечок, житій святих, євангелій і з цим товаром помандрував по містечках і селах, вигідно розпродуючи свій товар. Через десять місяців він розпродав усе і повернувся додому.

Дружина, побачивши його у вікно, схопила на руки маленького синочка і вибігла назустріч. Тільки тепер селянин зрозумів, чию душу він записав чортові. Бо ж, виїжджаючи з дому, не знав, що у нього народиться син.

Що робити? Засумував селянин, затужив, плаче потайки, але жінці нічого не каже. За тиждень дитину охрестили і назвали Нечаєм.

Минав час, хлопець виріс. Був тихий, скромний, покірний і розумний не по роках, так що всі полюбили його. Батько віддав його у монастирську семінарію і з тривогою очікував, коли ж за його сином зголоситься чортяка.

Врешті