Читати книгу - "Як Федько шукав собі жінку, Ясна Приведа"

— Все! Дерево Щастя відкрите!!! Тепер знову люди Великої землі будуть щасливими!!! Федьку - ти наш герой тепер, - дівчина взяла його за руки і закружляла від радості у танку.

—Шкода, козаче, але завтра маєш йти далі. Давай, відпочивай. Ти навіть не збагнеш собі, Федьку, яку справу ти зробив. Ми чекали тебе дуже довго, але не помилилися.

Федько зашарівся. Йому ніхто і ніколи не правив стільки похвали. 

— Та доста, вам, панночко. Зробив, що вмію. Тут немає ніякого дива. У вас тут, в маєтку, от справжні дива творяться, - усміхнено додав парубок.

Вже вдосвіта Федько попростував до воріт. Тихо відчинив їх, аби не збудити царство Щастя, справдив, що закрилися міцно. Надворі було ще пасмурно. Долиною стояв туман. Відчув, що пахне вже глибокою осінню, а він прийшов навесні. Не зразу пригадав собі, що час тече тут по-іншому.

Раптом, звисоку промайнула тінь і щось впало йому перед самісіньким носом. Глянув на землю - лежить малий згорток. Підняв. Розкрив - лист від Всесвітли:

«Вітаю, Федьку. 

Мене сьогодні не буде, маємо термінове зібрання на Великій землі, але в тебе є година часу, поки не зійде туман, дійти до Білого Замку, де живе дівчина Зима, Сніжниця. Орел-швидконіс, що приніс тобі цього листа, буде тебе провадити - йди за ним. Будь швидкий та обережний - маєш лише годину.

Всесвітла»

— Не зле, не зле, хоч вчасно попередила, - роздумував коваль. 

— Ну що, Швидконосе - гайда в дорогу, - весело підморгнув до птаха, який сидів на воротях. На диво ( чи вже ні ), той наче зрозумів і піднявся в небо. 

— Рушаймо! - Федько був радісний, а на душі приємно щось теплилося, ще незвідано щемке. 

Коваль впорався за годину, подекуди ще був туман, і насердині дороги раптово виріс Білий Замок. Парубок подякував птахові за компанію, орел зробив коло над головою хлопця, тай подався у свій край.

Ворота замку були зачинені. Федько стукав, чекав. Спробував відчинити. Все дарма. Ані душі. Поліз до кишені ще раз прочитати листа від Всесвітли, може що забув. Аж раптом, намацав в кишені ключ. Дивний ключ - увесь срібний, але потемнілий від часу. Ним, видно, давно ніхто не користувався. Але як він змінює опинитися у нього в кишені? Дарма, а можливо це ключ від воріт? Але як?!!

Федько спробував відкрити ворота тим ключем, аби припинити усілякі здогадки. Чудо - ворота зі скрипом почали відчинятися. Парубок увійшов всередину, зачинивши відразу за собою на засув - навчився на власному досвіді. У дворі панувала зима - ліс, який спав у вічній мерзлоті, ані звуку, ані птахи, ані тварини. Вдалині, на кінці дороги, жевріло світло, наче у будинку. 

Федько рушив по дорозі до світла. З кожним його кроком дерева, кущі та трави почали розмерзатися, ніби його тепло врятувало їх від наглої загибелі. Парубок вже не дивувався - почав звикати до див, які бачив на кожному кроці. Дорога нарешті довела до величезного замку із тисячами шпилів - наче замерзлі фонтани завмерли у своїй грі. Забули на довгий час, що таке жива вода. Через вікно Федько побачив дівчину, напевно то була Сніжниця, вона сиділа біля доволі об’ємного полотна і писала на леді голкою дивакуваті узори. 

Федько наважився постукати у вікно. Дівчина обернулася і пішла до дверей, відчинила:

— Доброго раночку, Федоре! Нарешті!!! 

Як твоя дорога сюди? Чи все було безпечно? - мовила лагідно дівчина.

— Вітаю, панночко! Та все, дякую, було гаразд. Ось лише ворота буди замкнені. А ключ був у мене в кишені, а я того й не знав. Ваші чарунки? А що нарешті? Ви знали, що я прийду? Певно, що так, тут стіни мають вуха, а новини несу лісовий вітер, - видав як отче наш коваль. А очима просто прикипів до Сніжниці, йому здавалося, що він її десь уздрівав раніше. Її очі, сині як море, поглинало парубка, аж до щему в душі. Чорні, смоляні коси ніжно спадали на плечі, вилися аж до поясу. Світло лазурове плаття вражало своєю делікатністю, а темно сапфірові квіти грали на світлі. 

— Сідай но за стіл, Федьку. Напою тебе гарячою кулагою, а то замерзнеш у мене на очах.

Федько присів за стіл. Через вікно почало яскраво світити сонце. Парубок підійшов ближче - від замерзлого лісу не залишилося і сліду - прийшла весна, все буяло терпкою зеленню, квітло, на річці плавали дивні птиці, наче лебеді, але усі рожеві. 

Сніжниця принесла напій, пиріг з червоними запашними ягодами, меду, яблук та грушок. 

— Пригощайся, Федьку. А я поки розповім тобі нашу історію стражів Великої землі. 

Федько поки любувався неземною красунею, вона спритно розклала частування на широкому дерев’яному столі так красиво, наче вишивку.

— Ми сестри, пори року, стражі Великої землі, бережемо людей від темних сил Чорного лісу. Можливо ти і зрозумів дещо, з того, що бачив, але не все до кінця. Та ми й не можемо все розповісти людям, вони не повинні знати. Таїнство має залишатися у секреті. 

У нас стався збій захисту, темні сили викрали ключі бажань та щастя. Ми чекали довгі сто років, поки на Великій землі народиться Майстер, який дійде до Білого Замку та відкриє його своїм ключем. У мене у палаці, є таємна кімната, де жевріє вогонь Життя. Як ти сам і бачив, всі мої володіння замерзли через прояви темних сил, але до тієї кімнати не дійшли. Ти, саме ти, Федьку, приніс сюди енергію бажання та любові, чим і врятував світло від брудного чародійства. Ключ був прикріплений до листа Всесвітли, але це був лише малюнок. Справжній ключ міг утворитися лише у справжнього майстра із чистими намірами. 

Федько сидів заворожений усім почутим, але не більше аніж красою дівчини. О, нарешті, він собі пригадав, що Сніжниця була та сама панночка, зі стіни у Правдихи, яка йому тоді  підморнула.