Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Статуя Горили, що стоїть у П’ятій Північній Залі, завжди впадає мені в око. Самець Горили присів на Нижні Кінцівки, хилиться вперед і спирається на свої Могутні Руки та Кулаки. Його Лице мене заворожує. Його Велике Чоло затінює Очі, і такий вираз обличчя в людини можна було б назвати похмурим, але в Горили він, схоже, означає дещо прямо протилежне. Горила символізує багато різних речей, зокрема Мир, Спокій, Силу та Витривалість.
Є й багато інших, які мені любі: Хлопчик, що грає на Тарілках, Слон, що несе Замок, Двоє Королів, що грають у Шахи. Остання, яку я згадаю, не те щоб моя улюблениця. Радше це Статуя — чи, якщо точніше, пара Статуй, — яка повністю заволодіває моєю увагою щоразу, коли я її бачу. Ці дві Статуї стоять по боках від Східних Дверей Першої Західної Зали. Вони приблизно шість метрів заввишки та мають дві незвичайні риси. По-перше, вони значно більші за інші Статуї в Першій Західній Залі; по-друге, вони неповні. Їхні Тулуби виходять зі Стіни на рівні Пояса; Руки тягнуться назад, потужно відштовхуючись; М’язи випирають від натуги, а Обличчя скривлені. Споглядати їх не приємно. Скидається на те, що їм боляче, вони неначе тяжко народжуються; можливо, їхні пручання марні, та все ж вони не здаються. Їхні Голови мають вигадливі роги, тож я назвав їх Рогатими Велетами. Вони символізують Дерзання й Боротьбу із Жахливою Долею.
Якщо я люблю одні Статуї більше за інших, чи є це виявом неповаги до Будинку? Іноді я ставлю собі таке запитання. Я вважаю, що сам Будинок однаково любить і благословляє все, що створив. Чи не слід мені чинити так само? Та все ж я при цьому бачу, що для людини природно віддавати перевагу одному перед іншим, уважати одне значущішим за інше.
Чи існують дерева?
ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Багато речей невідомі. Одного разу — це сталося близько шести чи семи місяців тому — я побачив, як на легкому Припливі під Четвертою Західною Залою лине яскраво-жовта цятка. Не розуміючи, чим вона може бути, я забрів у Води та спіймав її. То був листок, дуже гарний, закручений і загострений на кінцях з обох боків. Ясна річ, можливо, що він був частиною якоїсь морської рослини, котрої я ніколи не бачив, але я в цьому сумніваюся. Його текстура здавалася негодящою для цього. Його поверхня відштовхувала Воду, ніби він мав жити серед Повітря.
Частина 2
Однодумець
Баттер-Сі
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Сьогодні о десятій годині ранку я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем. Коли я ввійшов до Зали, він уже був там, спирався на Порожній Постамент і постукував по одному зі своїх блискучих пристроїв. Він був убраний у гарно скроєний костюм із вовни кольору деревного вугілля та яскраво-білу сорочку, що приємно контрастувала з оливковим відтінком його шкіри.
Не відриваючись від свого пристрою, він сказав:
— Мені потрібні дані.
Він часто буває таким: настільки захоплюється своїми справами, що забуває сказати «вітаю» чи «бувай» або спитати, як у мене справи. Я не ображаюся. Я захоплююся його відданістю науковій роботі.
— Які дані? — запитав я. — Чи можу я тобі допомогти?
— Звісно, — відповів він. — Більше того, без твоєї допомоги я далеко не просунуся. Сьогодні предметом моїх досліджень є, — тут він підвів погляд від своїх справ і всміхнувся мені, — ти.
Коли він згадує, що треба всміхатися, усмішка в нього просто чарівна.
— Справді? — перепитав я. — Що ти намагаєшся з’ясувати? Маєш якусь гіпотезу щодо мене?
— Так.
— І яка вона?
— Не можу тобі сказати. Це може вплинути на дані.
— О! Так. Це правда. Вибач.
— Та нічого, — відповів він. — Цікавість — це природно, — він поклав свій блискучий пристрій на Порожній Постамент і розвернувся, а тоді сказав: Сідай.
Я сів на Хідник, схрестивши ноги, і став чекати на його запитання.
— Зручно вмостився? — запитав він. — Добре. Тепер скажи. Що ти пам’ятаєш?
— Що я пам’ятаю? — спантеличено перепитав я.
— Так.
— Цьому запитанню бракує конкретності, — зауважив я.
— І все ж таки, — сказав він. — Спробуй на нього відповісти.
— Ну, — заговорив я, — мабуть, відповідь така: все. Я пам’ятаю все.
— Справді? — перепитав він. — Вельми серйозна заява. Ти впевнений?
— Гадаю, що так.
— Наведи кілька прикладів того, що ти пам’ятаєш.
— Ну, — заговорив я, — припустімо, ти назвеш мені Залу, розташовану за багато днів шляху звідси. Якщо я вже її відвідував, то зможу негайно розповісти тобі, як туди дістатися. Назвати кожну Залу, яку треба пройти. Описати помітні Статуї, які ти побачиш на Стінах, а також із певною точністю назвати їхнє положення: під якою Стіною вони стоять, Північною, Південною, Східною чи Західною, а також як далеко вздовж Стіни вони стоять. Також я зможу перелічити всі…
— А як щодо Баттер-Сі? — запитав Однодумець.
— Гм… Що?
— Баттер-Сі. Пам’ятаєш Баттер-Сі?
— Ні… Я… Баттер-Сі?
— Так.
— Я не розумію…
Я чекав на пояснення від Однодумця, та він мовчав. Видно було, що він уважно стежить за мною, і я був певен, що це запитання вкрай важливе для його досліджень, але як слід відповісти, не мав ані найменшого уявлення.
— Немає такого слова — «Баттер-Сі», — урешті сказав я. — Воно не має означуваного. У Світі немає нічого, що відповідало б цьому поєднанню звуків.
Однодумець і далі мовчав. Він усе ще напружено на мене дивився. Я стривожено дивився на нього.
А тоді вигукнув:
— О! — бо мене раптом осяяло. — Я розумію, що ти робиш!
Я засміявся.
— І що я роблю? — запитав з усмішкою Однодумець.
— Тобі потрібно з’ясувати, чи кажу я правду. Я щойно сказав, що можу описати шлях до будь-якої Зали, яку раніше відвідував. Але ти ніяк не можеш визначити, чи правдива моя заява. Наприклад, якби я описав Шлях до Дев’яносто Шостої Північної Зали, ти не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піранезі, Сюзанна Кларк», після закриття браузера.