Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

— Саме так, — підтвердив він. — Саме це я й роблю.

Ми обидва засміялися.

— Маєш ще якісь запитання до мене? — спитав я.

— Ні. Кінець, — він уже зібрався відвернутися, щоби ввести дані у свій блискучий пристрій, але щось у мені привернуло його увагу, й він спантеличено поглянув на мене.

— Що таке? — запитав я.

— Твої окуляри. Що з ними сталося?

— Мої окуляри?

— Так, — сказав він. — Вони мають дещо… дивний вигляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Дужки щільно обмотані якимись смугами, — пояснив він. — А кінці звисають із боків.

— А! Розумію, — сказав я. — Так! Дужки моїх окулярів постійно відпадають. Спершу — ліва. А потім — права. Солоне Повітря роз’їдає пластик. Я експериментую з різними способами ремонту. На ліву дужку наніс смуги риб’ячої шкіри та рибний клей, а на праву намотав морські водорості. З ними успіху менше.

— Авжеж, — сказав він. — Не сумніваюся.

У Залах під нами надійшов Приплив і вдарив об Стіну. «Бум». Він відступив, помчав уперед, крізь Двері, та вдарив об Стіну Наступної Кімнати. «Бум. Бум. Бум». І знову відступив; знову помчав уперед. «Бум». Друга Південно-Західна Зала вібрувала, неначе зачеплена струна музичного інструмента.

Однодумець здавався стривоженим.

— Судячи зі звуку, це було дуже близько, — сказав він. — Хіба нам не варто звідси забратися?

Він не розуміє Припливів.

— У цьому немає потреби, — запевнив я.

— Гаразд, — мовив він. Одначе не заспокоївся. Він вирячив очі, а його дихання пришвидшилося й стало менш глибоким. Він позирав то на одні Двері, то на інші, неначе очікував, що крізь них щомиті поллється Вода.

— Не хочу потрапити в пастку, — мовив він.

Якось Однодумець був у Восьмій Північній Залі. У Десятому Вестибюлі почався сильний Приплив із Північних Зал, а за кілька секунд такий самий сильний Приплив надійшов зі Східних Зал до Дванадцятого Вестибюля. У довколишні Зали, зокрема в ту, де перебував Однодумець, вилилася колосальна кількість Води. Води підхопили Однодумця й понесли геть, за Двері, б’ючи ним об Стіни та Статуї. Він кілька разів занурювався повністю й гадав, що потоне. Урешті Припливи викинули його на Хідник Третьої Західної Зали (за сім Зал від того місця, де він був). Там я і знайшов його. Я приніс йому ковдру й гарячого супу з морських водоростей і мідій. Він пішов геть без жодного слова, щойно зіпнувся на ноги. Куди він подався, я не знаю. (Правду кажучи, ніколи не знаю, куди він іде.) Це сталося Шостого Місяця Року, коли я дав назви Сузір’ям. Відтоді Однодумець боїться Припливів.

— Небезпеки немає, — сказав я йому.

— Ти певен? — запитав він.

«Бум. Бум».

— Так, — відповів я. — За п’ять хвилин Приплив досягне Шостого Вестибюля та підійметься Сходами. Другу Південну Залу — за дві Зали на схід звідси — буде затоплено на годину. Але Води буде щонайбільше по кісточки, і до нас вона не дійде.

Він кивнув, однак його тривога залишалася сильною, і невдовзі він пішов.

На початку вечора я пішов до Восьмого Вестибюля порибалити. Я думав не про свою розмову з Однодумцем — я думав про вечерю й красу Статуй у Вечірньому Світлі. Однак, поки я стояв і закидав сіть у Води Нижніх Сходів, переді мною постав образ. Я побачив чорну карлючку на тлі сірого Неба та яскраво-червоний спалах; на мене сунулися слова — білі слова на чорному тлі. Водночас раптово здійнявся шум, а в мене на язиці виник металічний смак. І всі ці образи — по правді кажучи, лише фрагменти чи привиди образів — неначе зійшлися довкола дивного слова, «Баттер-Сі». Я спробував учепитися за них, зосередитися на них краще, та вони померкли й щезли, наче сон.

Білий хрест

ЗАПИС ВІД ТРИДЦЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Вивчаючи мій попередній Щоденник (Щоденник № 9), ви побачите, що останнього місяця минулого року, а також перші півтора місяця цього року я писав дуже мало. (Таке іноді трапляється з причини, яку я поясню нижче.) У цей час відбулася певна подія, про яку я мав намір написати. Так і зроблю зараз.

Зима була в розпалі. На Сходинках зібралися кучугури снігу. Кожна Статуя у Вестибюлях дістала плащ, саван чи шапку зі снігу. Кожна Статуя з простягнутою Рукою (а таких багато) мала в ній бурульку, наче тримала меч наввисячки, або ж із її Руки звисав ряд бурульок, неначе у Статуї росло пір’я.

Я дещо знаю, та постійно забуваю: Зима сувора. Холод ніяк не зникає, й зігрітися можна лише з труднощами, докладаючи зусиль. Щороку з наближенням Зими я вітаю себе з тим, що зібрав більш ніж достатній запас сушених водоростей для розпалення вогню, але поки дні, тижні й місяці тягнуться один за одним, моя впевненість у тому, що їх достатньо, зменшується. Я ношу стільки одягу, скільки лиш можу натягнути на тіло. Щоп’ятниці веду лік своєму хмизу й підраховую, скільки можу дозволити собі на день, щоб його стало до Весни.

У Дванадцятому Місяці минулого року Однодумець призупинив роботу над Великим і Таємним Знанням і скасував наші зустрічі, бо, на його думку, стало надто холодно, щоб стояти й розмовляти. Пальці в мене задубіли від холоду — і мій почерк через це погіршився. Врешті я остаточно припинив писати в Щоденнику.

Приблизно посередині Першого Місяця надійшов Вітер із Півдня. Він безперестанку віяв кілька днів, і мені, хоч я всіляко старався на це не нарікати, він здавався своєрідним випробуванням. Він заносив до Зал колючий Сніг. Він віяв ночами на мене, поки я лежав у своєму ліжку в Третій Північній Залі. Він завивав у Вестибюлях, підхоплюючи пригорщі розсипчастого снігу й перетворюючи їх на маленьких привидів.

Не все у Вітрі було погано. Іноді він віяв крізь маленькі порожнини й щілини у Статуях, від чого вони дивовижно співали та свистіли; я ще ніколи не чув, щоб Статуї мали голоси, і сміявся в щирому захваті.

Одного разу я встав рано й пішов до Сорок Третього Вестибюля. Зали, які я подолав, були сірі та тьмяні, в їхніх Вікнах було видно зовсім